Кролевецький рушник перебірний. Ця техніка — простір для художньої творчості майстра, не зв’язує його отим перестукуванням ’’начиння” верстата для певного узору. Майстер мав для роботи звичайний верстат (хоча б для ткання полотна) на чотири ремізки і чотири підніжки з грунтовою основою та пітканням і окремо — перебірне піткання (нарізані з товщих за піткання і основу червоні нитки довжиною до півмет-ра). Далі — справа рук майстра.

Водночас між нитками основи піткання прокладається і кінцевий малюнок. Тільки не по всій ширині тканини, а в місцях, задуманих майстром. Він відраховує, через скільки ниток основи слід закласти перебір.

Псребірна нитка закладається на потрібну кількість основи у той же зів (прогалину), як і грунтова нитка піткання. Завдяки товщим ниткам перебору м’який перебірний узор завжди лежить в одній площині з полотном, але яскраво вимальовується на полі грунту, він опуклий.

Старовинні рушники мали ширину ЗО— 40 і довжину 300—400 сантиметрів. Отже, для їх виготовлення використовували вузькі верстати.

Колись лляну пряжу робили самі майстри. Потім з’явилася фабрична бавовняна пряжа. Майстри фарбували її в червоний колір якимись рослинними барвниками (рецепт загублений), а зараз —хімія напохваті.

В орнаменті кролевецьких рушників часто зустрічаємо «дерево життя» — геометри-зовану рослину, пташок, півнів, качок і навіть архітектурні споруди.

Цікаву й самобутню технологію застосовують при виготовленні ліжників і коців у Путилі. Спочатку там готують так звану «ватку» — некручену нитку з пряжі, трохи грубішу від килимової. Далі цю «ватку» прядуть і з неї тчуть ліжники й коци. Знявши готовий виріб із верстата, кладуть його у валило. Це велика дерев’яна ємкість типу барки (завширшки один метр 70 сантиметрів і до двох метрів 20 сантиметрів завдовжки). І —під протічну воду, в Черемош. На чотири години влітку і на сім — вісім годин взимку. Коли майстер завважить, що ворс у виробу достатньої довжини й добре промитий, ліжники чи коци виймаються з валила , висушуються й начісуються ретельно, аби вийшли пухнастими, привабливими, мали б, як кажуть, товарний вигляд. Особливо цінуються повсюдно вироби ліжникарок Ганни Василівни Довбуш, Ганни Степанівни Захарюк, Параски Семенівни Дроняк, Лео-нори Орестівни Скидан, Тамари Юріївни Тонієвич, килимарниць Надії Омелянівни Євдощак, Параски Юріївни Вакаркж, Васи-лини Олексіївни Кочерган, Ганни Іванівни Вициги. Майстрині добре тримають свою марку! Марку народних рукомесниць.

Маловідомим, сказати б, малопошире-ним у нас стало і ковальське ремесло, хоч вироби народних умільців із залізд, бронзи, сталі, інших металів мають попит у населення. Сьоґодні де-не-де ще курять димки над сільськими кузнями, та й ті, не дожити б до

цього, поступово згасають… А було ж колись!..

Віриться, що й ковальство ще зведеться на прямі, забуяє своїм розмаїттям. Тому й дозволимо собі, бодай побіжно, розповісти дещо про це дивне ремесло, з чисто технологічного погляду.

Почнімо ось з чого.

Переважна більшість народних майстрів, або, як кажуть, ковалів, мають справу із залізом і сталлю. Тому кілька слів про ці метали.

Залізо, як на те, гнучке, в’язке, тягуче, добре піддається куванню і зварюванню. Запам’ятаймо: найвищим сортом вважається залізо м’яке. Якщо його надломити, можна побачити волокнисту будову світло-сірого кольору. Поверхня такого заліза рівна, без рваних тріщин навіть на кінцях смуг. Обробці воно піддається чудово, при довгому нагріванні не перепалюється, отже — не кришиться, кувати можна.

Твердіше залізо теж можна кувати, у переломах воно має у волокнах зерна світлішого кольору, поверхня якась темно-синя, але на кінцях смужок трапляються розриви й тріщини. Цей сорт заліза при невмілому і надто довгому нагріванні перепалюється і тому непридатний для подальшої обробки.

Залізо, що ламається при холодній обробці, а тим більше коли воно кришиться при розжарюванні, звичайно, для обробки аж ніяк не придатне. Перше обробляти і зварювати можна, а друге, у розжареному стані, взагалі не піддається будь-яким операціям. Холодноломне залізо має темно-синю поверхню без розривів, у його надломі помітні лискучі нашарування. А в розжареного надлом темно-зеленого кольору. Взагалі, залізо при нагріванні поступово змінює своє забарвлення. Із темно-синього в холодному стані у темноті стає темно-червоним, а далі ніби жовтіє із світло-червоного відтінку, поки зовсім не побіліє і заіскриться. Отже, якість заліза визначається за надломом смуги.

Дрібнозерниста будова вказує на те, що залізо міцне, тверде й придатне для майбутніх цікавих виробів. Колір надлому має бути білуватим і без блиску.

Великозерниста, так би мовити, тканина заліза —то вже нижча якість, особливо коли оті зерна ніби сплющені. Таке залізо кепсько кується і зварюється, воно жорстке, швидше ламається, ніж ріжеться. Колір надлому світ

лий і дуже лискучий. Тому берімося до дрібнозернистого заліза, бо воно м’яке, добре тримає нагрівання і не скоро робиться жорстким.

Добре залізо, коли його кують, викидає іскри, а погане не іскриться, а тхне сіркою. Завважте, на якісному залізі смужки й тріщини пролягають уздовж оброблюваного шматка, а на поганому — впоперек.

Щоб дізнатися, м’яке залізо а чи ні, його випробовують у холодному й нагрітому стані. Гарячі проби дають точніші результати. М’якість визначається наявністю стружок при обробці заліза зубилом. Чим довша стружка відпадає при ударі зубилом, ото вже й буде жорстке й ламке залізо. Ламкість листового заліза визначається з допомогою перегину, тобто у лещатах його загинають. Не буде тріщин — чудово! Залізо м’яке, починайте з ним працювати.

А якщо залізо червоне, тобто розжарене, щоб дізнатися, чи ламається воно, роблять так: розжаривши до червоного, вдаряють молотом. Витримує воно удари — гаразд. А ще коли розжарене до червоного залізо вигнути у вигляді гачка і при цьому воно не дасть тріщин, то це вже удача. Добрий матеріал, маєте.

Його якість не полінуйтесь визначити і за звуком. Покладіть метал на дерев’яну підкладку і вдарте по ребру молотком: різко звучить — маєте тверде залізо, глухо — м’яке. Висновки вже за вами.

Але пам’ятайте: кувати залізо слід, коли воно розжарене до білого кольору. Тільки-но охолодиться до червоного, знову розжарюйте до білого. Та й частенькими ударами молоточка по ньому. Але знайте, що ковкість знижується від надмірного додаткового розжарювання.

Той, хто кує, повинен стояти між горном і ковадлом, щоб стежити за вогнем і підтримувати його в горні, ще й пильнувати за тим, аби залізо лежало там, де більше жару, — швидше розжариться залізо.

Розжариться до потрібної кондиції — хапайте лівою рукою, тобто кліщами в лівій руці, і — з горна на ковадло. А ручником, що в правій руці, бийте по залізу, поки не вийде задумана пластика. Коли ж одним ручником ви не можете впоратись, кличте молотобійця, показуйте, куди гатити молотом. І силу удару підказуйте тим же ручником. Та й закінчення роботи пристукніть.

Для витягування розжарену смугу заліза Фюгсь шжотом спершу з однієї грані, вона трохи розплющиться. Ііотїм смугу дю повертають ї б’ють перпендикулярно — шматок металу нібито набуде початкової форми, але дещо тоншої, бо витягнеться у довжину. За певної майстерності коваля залізо змінює форму, силует, пластичність, сказати б, набуває певної композиції, стає елементом чи основною конструктивною деталлю майбутнього виробу.

Зварити залізо ковальським способом — то означає скувати два шматки так, щоб вони стали єдиним цілим, щоб і місця з’єднання не було видно. Для цього оті шматки розжарюють до жовто-білого кольору і ударом молота потовщують. Скувавши таким робом обидва шматки і давши їм трохи охолонути до однакової температури, тут же кладуть знову в горно, аби вони однаково нагрівалися. До білизни, добре піддуваючи міхом. У цей момент місця зварювання посипають піском. Звичайно, раз у раз перевертаючи заготовку.

Зварювальний пісок — то суха глина, дрібний річковий пісок і потовчене скло або бура. Розжарений пісок вкриває нагріту частину так званим флюсом — склоподібною масою, яка оберігає від окислення, зварені місця не матимуть окалини (циндри) та залізного окислення. Як тільки зварене залізо заіскриться, тут же коваль посилює д^лгтя й частіше перевертає деталь, посипаючи її згадуваною сумішшю піску. В цей час слід уважніше стежити за зовнішнім виглядом заліза, і щойно воно вкриється шаром поливи (глазурі), наче маслом, треба відразу вихопити деталь з горна і струсити з неї жужелицю (нагар). Склавши обидва шматки якомога щільніше, їх зварюють легкими, але частенькими ударами молотків до тих пір, поки не загладяться сліди зварювання. Якщо під цей час залізо встигне охолонути до червоного кольору, а місця зварювання ще видні, пхайте знову деталь у горно, аби вона побіліла у вогні, і куйте, куйте… Правда, повторного зварювання краще не робити, добре, коли вистачить одного розжарювання. Цей вид зварювання застосовується для тонких шматків заліза. Для товстішого металу після осаджування в одному шматку робиться клиноподібне заглиблення у формі трикутника, а на другому шматку такий же трикутничок трохи меншого розміру. Шматки ці кладуться в горно один проти одного,

розжарюються до білого і там же, у горні, з’єднуються трикутник у трикутник, ще й кілька разів молотом пристукуються зверху. А вийнявши оте діло з горна, довершують справу на ковадлі, поки не вимуштрується щось цілісне. Зварене залізо охолоджується аж ніяк не у воді, а так, самочинно, на повітрі, скільки влізе.

А тепер про сталь. Нею наварюються різні інструменти, з неї ж оті інструменти виготовляються, навіть ті, що в ковальському ділі потрібні. Щоправда, з усіх сортів сталі тут пасує так звана лита сталь.

Вона витягується і кується в розжареному і холодному стані тим краще, чим вона м’якіша. М’яка сталь і зварюється із залізом краще. Але кується вона у будь-якому випадку все ж важко, для її обробки треба мати неабиякий досвід. Добре розжарений метал під ударами молота тріскається, навіть кришиться, а слабо розжарена сталь тільки ущільнюється.

Особливістю сталі є її здатність загартовуватись, тоді вона стає значно твердішою, коли після добрячого нагрівання охолодити.

Досвідчений майстер легко розрізнить сталь від заліза за зовнішнім виглядом, але коли виникає сумнів, то краще вирішити це питання з допомогою загартування. Сталь після загартування кришиться, хоч і твердішає. Тому сумнівний шматок нагрівають з будь-якого боку до червоного кольору і затим охолоджують, опустивши його у воду.

Сталь взагалі рекомендується не дуже часто нагрівати, бо вона тоді перепалюється. Розжарювання має відбуватися рівномірно, і так само рівномірно слід її кувати. Кування стальних шматків (відтягування) робиться молотком з округленою поверхнею, а завершується процес плоским молотком. Кожне чергове нагрівання має бути слабкішим і слабкішим.

Треба сказати, що деталь тоді гарно відкована, коли вона з однаковою силою пробивається молотком зусібіч. Не варто кувати сталь, коли вона зовсім охолола, бо під час загартування вона тріскається.

Відкувавши стальний шматок, перед тим, як приступити до його остаточної холодної обробки, треба відпалити або відпустити той шматок, тобто нагріти до темно-червоного кольору й охолодити у природному стані (не у воді!). Тоді метал стає м’якшим і легше піддається обробці або декоруванню.

Із залізом і сталлю ми, здається, трохи розібралися. А далі що, спитаєте ви? Беріться за виготовлення якоїсь потрібної утилітарної речі. Пам’ятаєте в Івана Франка оповідання ”У кузні”? Зробив коваль сокиру. Ще й яку! Людські душі всміхалися… А ви спробуйте зробити звичайну підкову. Тим більше, що виготовлення підкови споконвіку вважалося на селі екзаменом для коваля.

Як це зробити? А дуже просто, як на умільця…

Візьміть удатну по ширині й товщині залізну смужку, відрубайте шмат потрібної довжини, враховуючи задні добавки (шипи), і розжарте його в горні до білого. І — на ковадло, по всій довжині ущільнюючи. Далі пробийте дірки для гвіздків і переднього шипа, зігніть оту розжарену смугу на кінці ковадла, і — знову оту заготовку у вогонь! Опісля загніть задні шипи і приваріть передній шип. Оці операції краще зробити за два розжарювання. Не більше!

Як візьметесь до копита коня, то простежте, аби підкова точно облягала його, за міркою щоб було, як кажуть. Підкова мусить

бути і не важкою, і не легкою, гвіздки мають входити у рогову частину так, щоб, боронь Боже, не завдати коневі болю.

І на завершення, насамкінець, кілька слів про кокс і вугілля. Годилося б сказати про це раніше, але, вибачайте, і тут все зрозумієте.

Горно завантажується, якщо так сказати, кам’яним вугіллям, коксом і деревним вугіллям. Кам’яне вугілля найдешевше. Воно має бути чорного кольору, а головне — повна відсутність сірки. Якщо спікається — чудово! При горінні це вугілля перетворюється на суцільну щільну масу, таку еобі шкаралупку, яка обгортає розжарюваний предмет непроникним шаром у вигляді зводу, що зосереджує в собі жар і високу температуру. Та ще й віддзвонює той звід від спеченого вугілля. Аби збільшити щільність отієї кірки, вугілля набризкують зверху водою, акуратненько так, щоб вода не потрапила всередину зводу і не охолодила предмет, що нагрівається.