Гончарі кажуть, що вогонь треба вміти тримати і розводити так, аби його «погнати» чи «догнати горщики вогнем». Треба знати, коли й скільки підкинути оберемків добрих дров: за недопалу черепок темно-сірий, без блиску, крихкий і вбирає воду (стає важким, розсипається); за перепалу — темно-червоний, місцями бронзовий, виблискує і дзвенить (звісно ж, залежно від товщини), горщик виходить «криворотий», до нього не підійде жодна покришка.

Коли гончар продає на ярмарку свій невдало випалений товар, то його колеги знають, що трапилося це через недопал, тобто, «не зігнавши сажу, вогнем погнав». Адже «доганяти вогнем» горщики треба

16

Так відтворив побутову сцепку Іван Тарасович Гончар із села Крищинці, що на Подилі, і назву дав — «Пани на прогулянці». Теракота

Неглазурований горщик, оздоблений опискою. Опішня. Кінець XIX століття. Державний музей етнографії у Санкт-Петербурзі

тоді, коли зійде чорний-чорний дим, або після того, як «циган показався». Остаточно ж завершують випалювання за умови, що вже не вилітають іскри з горна. Гончар, бува, в пригребиці підгрібає жар і питає: «Подивись, чи ще летять іскри?» І тримає такий вогонь, доки горщики стануть ‘сонцесяйними, коли світло-прозорою лінією означиться контур кожного виробу.

Отак випалюється ясно-червоний посуд.

А для димлення пічку та клубук (вікно в горно) одночасно завальковують глиною, замішаною на соломі. Спочатку закладають отвір пічки цеглою або камінням у пригребиці, щоб глина не випарювалася й не падала в горн6; (адже там температура до 1000 градусів), потім у пічку кидають смолянистий пеньочок чи деревину (а ще — жмут березової кори) й хутко наглухо замуровують отвір горна, обидва закладені отвори підмазують, створюючи без-кисневе середовище. За час цього закидання температура в горні падає на 100 — 200 градусів, і тоді ж відбувається процес «димлення» чи «задимлення», тобто відновлення: залізо, вуглець та інші домішки, що містяться в глині, набувають свого природного кольору.

Дрова з листяних дерев горять довше й дають цілу гаму тонів забарвлення на посуді — від найяскравішого червоного до темно-сірого або вишнево-брунатного. Осика забарвлює горщики в сталевий відтінок, береза — в сірувато-коричневий, а черешня — у вишнево-червоний. Із сльо-сів горщики виходять із двобічним забарвленням — від темно-сірого до ясно-вишневого або темно-брунатного кольору. І на ярмарках сльосовий посуд завжди дорожчий — міцний, скам’янілий і привабливий. Розпис тут не тільки змінюється в кольорі й тоні, а часто й зовсім вигоряє, залишаючи ледь видимі сліди.

Випалювання для гончаря — то підсумок великої й тяжкої праці. Цей процес освячується певним ритуалом. Мій батько

17

тричі обходив горно й перехрещував його, звертаючись до Бога: щоб вітер не зірвався, щоб дощ не пішов, щоб була добра тяга. Потім він брав галузку, освячену у Вербну неділю, й розводив вогонь покрадьки від лихого ока — щоб не зурочили. Майже добу не спав, чаклував над полум’ям із надією, що матиме дзвінкий посуд.

Взагалі, народні звичаї та обряди — то невичерпна тема для дослідників. А тут скажу лише кілька слів.

Усі знають: Бог сотворив світ. Так і гончар створює кожного разу у своїх виробах якусь частину всесвіту. У нього глина, ж люди в Бога, — що задумав, те й зробив. Гляньте на звичайну миску. Вона ж нагадує за своєю довершеною формою півсвіту! А глечик? Жіночий стан! По ньому визначали професійне вміння гончаря. А ще ж він зуміє поставити його «на копитце» — ото вже мастак! Не кожному майстрові дається таке. Своєрідна підставка до глечика у вигляді кінського копита — то вже фірмовий знак.

18

Співом душі називають мистецтвознавці керамічне диво Олександра Ганжі. Дивишся — і здається, що самобутній майстер із подільських Жорнищ бачив світ очима ще трипільських безіменних чарівників, коли натхненно ліпив своїх «Молодят», лукаво посміхався в чудернацькому виробі «Я у смушевій шапці» і озвучував у глині кумедних «Музик» . Передував же цим творам веселий «Бандурист». 1930-ті роки

Переказують, що деякі гончарі, звертаючись до виготовленої щойно речі, називали її своєю дитиною, а себе — її батьком. Та й самі антропо- і зооморфні назви гончарних виробів та їх деталей підкреслюють це: близнята, шийка, вухо, носик, плечі, горло. Глечики для кислого молока та для збирання сметани робилися з пупом —конусоподібним виступом всередині на дні посудини. І, боронь Боже, гончареві при випалюванні побутових речей скривитися — посуд вийде кривим. А вже коли його зробить п’яничка, обо-

Лариса Цибульська (Коломия). Керамічне намисто й кліпси, оздоблені фляндрівкою. Седнів. 1993

То велике мистецтво — зробити фляндрівку, дивовижної гри затьоки на круглих мініатюрних горошинках, отих перлинах намиста, що, нанизане на нитку, як та веселка, осяює вроду жінки чи дівчини. І, наче з казки, линуть мова: Коралі ніжні мати дарувсиїа, такі барвисті, світлі, чарівні…

Аби мене зла сила не чіпаєш і доля усміхалася мені…

в’язково вода чи страва з нього розплескається.

Побутувало раніше у гончарів і таке: робили вони посудини для чаклунів і відьом. То старалися гончарувати при

19

Річ справжнього майстра впізнається серед тисяч, ба навіть звичайний глек чи горщик несуть у собі відбиток індивідуальності творця. Недаремно ж у народній приповідці мовиться: яка сорока, такі й сороченята, який гончар, такі й його горнята. Це горня створила Франя Міщенко із славного роду Якима та Якова Гера-сименків з Бубнівки, після вісімнадцятилітньої перерви знову взявши у Седневі (1988) до рук дивотворну глину… Справді, ніби звичайна річ, а як динамічно «вкручується» декор в її гончарну форму, яка крилатість ангобного розпису відчувається в цьому дивному коло бігу.

цьому якось незвично: руками навиворіт, аби нечиста сила не втручалася в роботу, не швендяла в хаті. Бо хата — то родина, в ній сходяться шляхи і стежки нашого життя, в ній завжди присутній вогонь сімейних гараздів. Родинне вогнище мусить незгасимо палати, то наш завтрашній день —діти, духовний розвій, успадкування ремесел і вмінь, пізнання світу. Недаремно хата має чотири стіни, чотири кути, тобто чотири долі. Як у природі — чотири сторони світу, чотири пори року. Та, якщо подумати, і людина рухається в чотири боки: вперед, назад, наліво, направо. На давніх хатніх виробах (скринях, мисках,

Глечик та кринка Порфирія Глазка Кожне українське місто мало свою гончарню. Мав її (та й не одну!) і стольний Київ. Горнище Порфирія Глазка з Микільської Слобідки було останнім із тих, що їх 3pyiuiyeajtu невігласи моторошної сталінської доби по війні… Вироби ці збереглися в Миколи Глазка

Макітра Івана Мазура (Буковина) Ліпна пластика Федора Гнідого (Валки,

Харківщина)

Микола Яцишин. Народний мотив. Декоративна миска,. Глина, ангоб, полива. Седнів. 1993

Петро Ганжси Гончарна пластика «Козак* (глина, ангоб, полива). Порцелянова ваза «Козацький вихор* (підпалив’яний розпис). Седнів. 1993

сволоках) не випадково вписалися коники, солярні знаки… Та й назви які залишилися нам у спадок: баба (дерев’яна колодка для трамбування землі), кобилка (верстак у кушнірстві, веретено гончарного круга, деталь ткацького верстата, підставка для струн у бандури тощо) та ін.

Хатній вогонь — то не просто багатія в печі, а вогонь єднання — відчуття роду, нації, Батьківщини. Вирушаючи у світи, людина не має права забути рідних стежок повернення до праоснов, до народних традицій, до відчуття теплоти материнських долонь. Де б вона не була з примхи долі.

Всотавши це серцем, я й подумав собі: яке ж бо то свято, коли гончар-горшковіз складає на хурі, обплетеній хмизом, ще не вичахлі глечики, макітри, горщики, горнята, ринки, баньки (тикви), миски, покришки, свищики, монетки!..

22

Лариса Цибульська. «Озвучені ритмиМиски, розписані фляндрівкою. Седнів. 1993

23

Здається, святкує вся земля, вся природа переливається незбагненною веселкою. Неначе осіннє листя в багряному гаю, ось таке диво вишикується завтра в гончарному ряду на велелюдному, галасливому базарі…

І це не тільки в моїх Жорншцах.

Так — і за сімдесят верст — у славетній Бубнівці, де виробляли красивий розписний посуд. Полива там появилася десь із середини минулого століття, і вироби заяскріли всіма барвами. Особливо ж умів одухотворити миску чи глек Андрій Гончар із сусіднього Гайсина. За сто три роки свого життя (1823—1926) він із гончарського челядника вибився в неперевершено-го майстра кольорової фляндрівки та ріжкового вільного розпису. Саме йому вдячний мистецький світ за самобутню бубнів-ську орнаментику.

Особливості цих ріжкових розписів (квіти, птахц, риби, виноград), які вигадливим візерунком перепліталися в мисках і полумисках бубнівських митців, полягали в гармонійному поєднанні орнаменту з фляндрівкою (патьоки).

Розпис і фляндрівку. наносять після ангобування червоною, білою чи іншою земельною фарбою. А роблять це так. Беруть підсохлу миску і над великою макіт-

Чародійницею дитячої іграшки (малої скульптури) заслужено величають опішнянку Олександру Селюченко. Вона створила тисячі й тисячі неповторних глиняних коників, півників, баранчиків, вершників, чортів…

24

рою поливають її тим чи іншим ангобом, після «підв’ялення» наводять ріжком на вінцях миски кольорові смуги чи паски, далі під час різкого оберту круга тонкою дротинкою з’єднують їх (ритмічно ведуть по пасках хвилястою лінією), сподіваючись на вигадливе випадкове затікання між цятками білої, червоної, чорної, зеленої глин. Декоративний ефект неймовірний. Секретом цієї технології володіли учні та послідовники Андрія Гончара Афон Герасименко (1850—1925) та його сини Яким (1888—1970) та Яків (1891—

«Пам’ятаймо!» Керамічні світильники Лариси Цибульської. Седнів. 1993

1969). Брати Герасименки мали неабиякий успіх на Всесвітній виставці в Парижі ще 1923 року.

Це були, сказати б, «останні з могікан», які вміли і пожартувати. Послати, приміром, учня (а таки мали своїх учнів, щоб ремесло не захиріло) до сусіда-гонча-ря з наказом принести сламаччя на вуха (вушка до глечиків, горщиків тощо). Той притьмом біг, куди йому сказали, і повертався із сламаччям на власних вухах. Реготу!.. Та й наука ж «ішла до бука!»

Нова влада жорстоко розправилася з одноосібником. Наприкінці двадцятих — на початку тридцятих років гончарів почали зводити до виробничих колек-

25

тивів. Звиклі до самостійної творчої праці, визнані майстри ставали звичайними робітниками, намагалися вписатися в осоружний для них потік. Господарем виробництва і власником продукції зголосилася бути промкооперація: вона давала гончареві приміщення-притулок, брала на себе збут виробів, опікувалася майстром, силкуючись перетворити його на слухняного виконавця. Горезвісний вал і гонитва за прибутками вкрай занапастили народного самородка. Мов косою стяло… Тільки де-не-де вистояов глиноліп-чаро-дійник.