Колоритно відбила цей сумний час примовка:

Ой ти гончар, моя мати, гончареві треба дати за покришку, за макітру, за глечика, за горнятко та й начальству ще на взятку…

Гончарям ліпили ярлики одноосібників, і з кустарями боролися як з пережитками: руйнували горна, обкладали непосильними штрафами й податками, а непокірних висилали на Соловки і ще далі. Ще й невігластво доморощених мистецтвознавців та культурних начальничків, які нав’язували горезвісні серпи, молоти, зірки у декор. Найтяжчим злочином вважалося поєднання кольорів жовтого та блакитного…

Розповідає гончар Михайло Китриш із Опішні:

«Раніше в нас не було двора, де б не гончарювали й не співали: ’’Вогонь високий та ясний, а горщик красний та дзвінкий…” Як ото закурять горна перед Різдвом, то по всій Опішні дим туманом висить. Гончарі самі собі готували глину, без браку. А тепер бульдозером беруть усе підряд. І як навезуть на заводський двір і ’’чорнухи”, і суглинку, і червоного глею, то яка там якість? А справжня глина набуває пластичності впродовж часу під дією дощу, снігу й морозу. Запаси цього добра

Анастасія Біли к -Нош ивайло. «Чорти» (і їм знайшлося місце не в одному музеї світу). Онішня. 1970-ті роки

скрізь різні. Скажімо, в Олешні поклади глини — 600 тисяч кубометрів. Фантастика! В руках майстра пластичний глей, навіть ’’пецух” із Вінниччини або ”шмер-дега” з Опішні, — на вагу золота, коли їх із знанням і толком єднати. По золоту, виходить, топчемося!

Але до роботи оту глину ще треба приготувати. До високопластичної додати менш жирну, а іноді домішують і кварцовий пісок, та ще й перебивають так, щоб маса вийшла однорідною, в’язкою і неодмінно стійкою, найголовніше ж — надійною під час висихання та випалювання.

Не випадково гончарну глину справіку називали ’’святою землицею”. У минулому столітті в Хомутці Миргородського повіту цех мав вісім десятин схилу з таким родовищем. Посередині глинища був укопаний високий пофарбований хрест, на нього молилися, тут же влаштовували

26

Потоковий вершник з Опішні. А під рукою май стра і він зберігає в собі снагу мистецтва

Потоковий (тиражний) виріб на експорт. Свищик-коник. Опішня. 1970-ті роки

Іван Білик —неперевершений майстер гончарної пластики з Опішні

застілля, на свята сходилися гончарі навіть із сусідньої Попівки.

Глину не тільки шукали та добували, її обожнювали:

Ой вийду я на долину, чи знайду червону гайну?

Глино моя, глино, стану в тебе по коліно, буду тебе набирати — гориіки-миаси виробляти…»

В різних місцевостях глину готували по-своєму. Найчастіше її зносили чи звозили на подвір’я, зсипали в яму або в купу просто неба. Цілий рік вона вилежувалася на дощах, на вітрах, гартувалася морозом, сушилася на сонці. Тоді її краще було гончарувати — виходив міцний і надійний черепок. Після отого тривалого вилежування глину довбали копаницею і зберігали у гончарні, вкладаючи її брилами завтовшки двадцять — тридцять сантиметрів на дерев’яні помости, та кілька разів товкли довбнею, змочуючи вряди-годи водою. Потому на цей шар накладали ще глини й знову розм’якшували. Відтак нарізали дротом і складали у купи заввишки до метра у вигляді зрізаного конуса

27

Петро Ганжа. Тарелі: «Козак Мамай і чужа молодиця* (порцеляна, розпис) і «Материнство» (розписна кераміка). Седнів. 1993

(так звана кобила). Далі глину стругали з допомогою струга, виготовленого з коси. Кожна зрізана пелюстка мала бути не товщою від тонкого картону, щоб не залишилося в ній ’’пересиру” — ані корінця, ані камінця. Домішки вибирали дідівським способом — пальцями. Перебиті з руки в руку кавалки глини згромаджували у грудки, складали до ями — «груби» — на зберігання, вилежування і рівномірне вбирання вологи.

Таким робом заготовляли глину в Олешні. Опішнянські гончарі після стругання збивали глину у велику грудку, клали її на горішню частину (верхняк) гончарного круга і сікли дугою, розтинали, тобто різали струною, поволі повертаючи ногою спідняк. Краяли грудку згори вниз доти, доки всі камінці не повибирають дугою. Цей спосіб набагато ефективніший від олешнянського, оскільки гончарний круг і полегшує, і прискорює роботу.

На Поділлі місили глину на рядні. Пам’ятаю, як батько готував глину, бриз

каючи на неї водою, час від часу закочуючи ріг рядна і вибираючи дутики, камінчики та інші домішки. Затим піднімав другий край рядна — і так скручував глину під вчасною вагою, відрізав пластами й складав під лавою у гончарні, накривав мокрим рядном.

Є ще один спосіб заготівлі глини. Ним користується Яків Падалка з Віти Поштової, що на Київщині. Привізши матеріал додому, він відмочує його в діжці, розбовтує відволожену масу й проціджує крізь сито. Чисту сировину збирає в іншу діжку для відстоювання. А далі складає масу на дощаний настил і збиває довбнею в глиняну «бабу». Тільки тоді струже її та скидає до ями, щоб вилежалася. Уже потім рівномірно й пластично розкачує руками на лаві. Вказівним пальцем викидає різні домішки. Це досить тривала й нудна робота. Готове кочиво ділиться на окремі грудки залежно від задуманої майстром праці. Ці заготовки перебиваються й викачуються, складаються на лаві трикутними пірамідами.

Набір інструментів та обладнання гончар, як правило, виготовляє самотужки. Гончарний круг —то основа всього, най

28

головніше. Конструкція тут вивірена століттями й досить проста. Круг тримається на кульковому підшипнику у верхній частині (веретена), а внизу спідняк розкручують на маленькій металевій кульці, що вставляється у гніздо. Цей верстат ро-

ботар підганяє під свій зріст, укопує веретено в долівку й припасовує його горішню частину кобилкою до лави біля вікна, а на верхнякові його руки вже чаклують над глиною. Усе досягається прадавнім способом: по спідникові невтомно сну-

Павлина Цвілих, Надія Вербівська. * Скрипаль». Розписний керамічний таріль

29

клъ босі гончареві ноги, а на верхня-кові під руками народжується глечик, фантастичний чар. Здається, ще кілька нехитрих інструментів, дерев’яний ножик із дірочкою посередині, невеличкий стек чи гребінчик для гравіювання, дротинка

для зрізування виробу та ще пір’ячко чи щіточка з кінського волосу для мережок, цяточок, хвильок, лапок — і чар перед тобою!

Орнаментальний розпис земляними фарбами (ангобами) гончар робить

Такими тарелями здавен прикрашали кожну гуцульську хату. Витвір Пав лини Цвілик

ЗО

Майстер Михайло Сусак із Косова. Його віртуозному вмінню й самовідданій праці не можна не позаздрити. Погляньте на декоративні миски *Півник* і «Квіти», виготовлені ним у Седневі 1993 року, і ви переконаєтесь у цьому

гумовими піпетками, які заздалегідь наповнює підібраними барвниками. їх власноруч він готує із кольорових глин на основі білої (побілу), як в Опішні, чи звичайної глини-каоліну, що нею білять хати на Поділлі. Щоб мати зелений ангоб, беруть білу часів’ярську глину, що її привозять з Донецька, а чи опішнянський побіл, які перемелюють у барабані й добре відмочують, ретельно розтирають на склі перед тим, як додати до неї окиси металів (мідь, кобальт). Кустарі перепалювали й мідні копійки, домішували їх до поливи й ангобу. Бувало, що й трощили, розтирали зелений склопосуд, додавали його до ангобу чи поливи.

Коли ще не було піпеток, користувалися ріжками: брали роги кіз, корів, баранів, відрізали їх кінці й уставляли в отвір соломинку відповідної товщини, а в широку частину рогу заливали ангоб. Таке

просте і водночас технологічно складне за виконанням мистецтво розпису вдавалося не всім, адже малюнок ангобами наноситься тільки на підсушений посуд, що містить двадцять відсотків вологи. Спочатку глечик або куманець декорують основним контуром стилізованої квітки чи листочка, а потім їх заливають із ріжка кольоровими плямами й лише після виконання основного розпису додають «лапки», «кривульки», «хвильки», «вусики», цяточки…

У селі Майдані-Бобрику на Вінниччині контури рослинної стилізованої композиції малюють білим ангобом, потім заповнюють його зеленою та чорною барвою, залежно від задуму автора. Далі миску ставлять на гончарний круг і під час швидкого обертання наносять із ріжка по вінцю білі лінії. Тільки-но миски трохи підсохнуть на п’ятрах (полицях для сушіння), їх складають попарно за розміром, щоб не скособочилась яка й не потріскалася. Добре підсохлі миски кладуть у горно. Після першого випалювання (по-опішнянському — «на пережичку») миски дістають, вкривають поливою і знову

Зі

вкладають у піч. За другим випалюванням особливо пильнують, бо може розтектися полива, тоді випалювання негайно припиняють.

Орнаментика Опішні, створена вільним, імпровізованим розписом по ангобо-ваних синіх, червоних, білих, чорних по

верхнях куманців, баклаг, глечиків, ми<?ок, кухлів, неповторна, вона замкнена і водночас безконечна й жива. Скажімо, Параска Біляк після довільного контурного малюнка вкраплювала з піпетки відповідні кольори то в «зірочки», то в «ромашки», то у «виногради», то у «волові

Гончарні вироби з Косова. Експонати з Коломийського музею *Гуиульщина»

32

Славетні кахлі Косівщини. Коломийський музей «Ґуцульщина»

очки», то в «ружки», а чи, покрутивши горщика навколо осі, докінчувала розпис «кривульками», «баранячими ріжками», «лиштвою».