Кожен гончар — винахідник власної форми. Чи це тридцятилітрова макітра, чи такий же місткий горщик- золінник, чи маленький свисток у вигляді півника, а штукар-глиноліп завше шукав і знаходив свій силует (часто, сказати б, «втілення себе», свого образу, навіть автопорірет-ності).

Мало кому з гончарів вдавалося, щоб «утор» (звужена частина посуду біля дна) був і неширокий, і невузький, «пук» же (обсяг сфери) відповідав формі обраного виробу, а «пелюстка» (звужена горішня частина макітри) майстерно завершувала край, або «крису». Велика макітра не може

бути без пружків од пальців, але самі гончарі кепкують із молодих, мовляв, у ТИХ «13 макітри і жаба вискочить» (якщо пружки великі).

Аби виготовити велику посудину, скажімо, макітру, одного хисту мало. Потрібна ще неабияка фізична сила, довгі, міцні руки. Бо витягти з великої маси матеріалу гранд-виріб — то висока вдатність. В Опішні з-поміж усіх знайшовся один такий легендарний Радигон Півень, здоровий до біса! Робив макітри на п’ять-шість відер.

Знаний керамік Григорій Тягун казав: «Ото, було, тиждень місиш йому глину, а Радигон, дивись, уже виробив. Цілу підводу за день! Макітра на півхати!..»

У шістдесятих-сімдесятих роках, як працював я в Опішні на заводі «Художній керамік», майстер Іван Демидович Да* цінька, показний такий, красивий вусань, розповідав: «У мого батька було два горни

33

Майстрині Павлині Цвілик підвладні будь-які керамічні форми

Павлина Цвілик. Карафка з поставцями. Кераміка, апгобний розпис (Косів)

з однією пригребицею — один менший, а другий більший. Інші гончарні двори мали й по три горни. Працювали цілими родинами. На одному кутку — Гончарівці — жили самі лише гончарі. Один з них — Остап Суреля. Бідний-пребідний чоловік, злидень. Була в нього стара хата і одні-однісінькі штани: коли гончару є, то вивертає їх навиворіт, а коли йде на базар, то зодягне налице. Вийде на майдан, переверне горщика, стане на дно і, пританцьовуючи, принаджує покупця приспівкою: ”Я гончар з гончарів із кутка иггукарів…» Мастак!

34

Або характерник Мусій Шулика. Ходив завжди босоніж. Маленький на зріст, худенький, підпряжеться до коника, аби тому було легше тягти воза до Полтави (як-не-як, а сорок п’ять верст), та й по тому! Хоч умів ліпити такі-сякі горщики, а спродувався найпершим, бо мав химерну вдачу. Посеред гончарного ряду влашто

вував виставу, пританцьовував на перевернутому горщику, плескаючи в долоні й приспівуючи:

Ні тиковки, ні глечичка, сама чиста рядова…

Сам роблю, сам палю — хороші вдаються…

Косівська таця декорована, мов соняшник, традиційним розписом

35

Коломийський музей «Гуцульщина». Кераміка MOjtux форм Po3ajiii та Юрія Ілюків

Ні хмизини, ні дровини — самі поварються…

Жінки навперебій хапали його вироби, аж падали — такий був гіпноз базарного слова.

Гілно-оз!.. Приваба обпаленої глини, оздобленої поливою та ще тисячолітньою історією опішнянського гончарства.

У травні 1988 року в Опішні знімали документальну кінострічку «Щоб горно не згасло». І треба ж, щоб так сталося! Копнули ми з директором місцевого музею гончарства Олесем Пошивайлом (онуком славних Гаврила Ничипоровича та Явдохи Данилівни Пошивайлів) на грядці, та й на очах митців з «Укртелефільму» натрапили на засипане горно. І не просто горно, а столітнє! Будувалося воно в землі й збереглося напрочуд добре. Ще й унизу, на

черені, лежало багато битого посуду. Вразило всіх те, що оті черепки були надзвичайної гончарської майстерності — вишукані форми, тонкі стінки. І що най-примітніше — навіть фрагменти мисок та горщиків свідчили про виняткове мистецьке володіння ріжковим розписом ангобами. Ніби робилося все блискавично, згай бодай мить — і глина сама потече з ріжка. Стилізація квітів по краях мисок (кайма) наносилася з такою віртуозною легкістю, що створювалося враження космічного руху, а гірлянди квітів у центрі мисок, обрамлені пасками та хвильками, котрі робилися під час обертання на крузі, були настільки динамічні й привабливі своїм декоративним контуром та вкрапленням кольорових теракотово-червоних плям та крапочок, що твір — миска чи горщик — з простих ритмів декорування виходив за межі звичайної ужиткової речі, ставав «пописаним», як кажуть в Опішні, шедевром.

36

І для столу, і для розваги… Із фондів Коломийського музею «Гуцульщина»

З таким віртуозним розписом, органічно поєднаним із сферичною гончарною формою, навіть у кращих своїх зразках пізніша й сьогоднішня Оггішня не може, на жаль, зрівнятися. Фрагменти цих знахідок другої половини XIX століття можете побачити у цій книжці.

Мабуть, у багатьох містах і селищах України були свої Гончарівки. Без кераміки, без посуду не уявлялося ні житло, ні базар, ні саме життя. Ці осередки і зараз не втратили своєї самобутності ні у виробництві, ні в продукції, ні у формі, ні в оздобленні. Мінялася тільки пластика.

У Гончарівці, що під Княж-горою на Київщині, майстри осіли на березі Дніпра у Микитській Слобідці. У сорокових-п ’ят-десятих роках тут палало до десяти гончарних горнів. Народні умільці копали зелену глину і чорний глей під кручами, а

жовту глину, що її додавали до основного матеріалу, брали неподалік оселі. Ше й використовували звичайнісінький річковий пісок.

Розповідає Микола Глазок, майстер фотографії, чиїми слайдами частково ілюстровано цю книжку:

«Я застав ще прадіда Кирила і допомагав дідові Порфирію. Славні були воші гончарі, і посуд у них виходив удатний, тонкий, міцний і красивий.

Робили ми заміс у три шари, так би мовити, готували своєрідний торт. Спершу клали чорний глей, десь до десяти сантиметрів заввишки, потім шар зеленої глини і нарешті, зверху, набагато піснішу, червонувато-жовту глину, щоб суміш стала не такою масною, пластичнішою і слухнянішою під час випалення; добавляли річковий пісок, насипали його згори, то він і плавився у вогні майже на скло, а в домішці з глеєм та глиною давав тужаву керамічну масу. Шари’ доводили висотою

37

до метра, так і в ширину. Складав свій заміс дід Порфирій на помості. Готуючись до гончарювання, настругував на весь день із цього ’’торта” тонкі різані пелюстки й кидав їх на дошку та й місив ногами, збризкуючи масу водою. Далі закачував місиво у ’’батон”-вальок (завдовжки до метра) і дротиною різав скибки згори донизу, щоб вибрати, вилучити камінчики та корінці й водночас подрібнити ще туге, але все ж пластичне тісто. Після цього плавними рухами правої руки (ліва притримувала масу) розчавлював вальок ізгори вниз. Глина ставала однорідною, м’якою, податливою. Залежно від того, що мав дід виготовляти, нарізав він із ’’батона” округлі шматки, складав їх у кутку гончарні, поруч з кругом.

Щоб знати, а чи добрий заміс із глею, глини і піску, дід брав шмат заготовки, скачував його між долонями, обкручував потім навколо пальця. Якщо кільце не тріскалося, то місиво можна було брати до роботи. Для усунення, скажімо, пісноти в заміс додавав трохи глею.

Як ще визначалася якість глею, тіста? А просто: п’ятірнею дід прибивав масу. Коли відбиток був чіткий, то все гаразд, заміс готовий.

За рік дід випалював по вісім-дев’ять горнів. І що то за диво були його горщики, макітри, глеки, ринки, вази, квітники!.. — а їх у горні до тисячі… Весь посуд обсипався поливою (порошком), а перед тим змащувався квачем у дьогті. А поливу робив так: перепалював свинець у казанку. Коли той плавився, весь час мішав кочережкою (металева пластинка з дірками), аж доки верхній шар вкривався зеленим порошком. Тоді збирав його в посудину і готував окремо циндру (у Франка—зинд-ра. —Ред.), перепалюючи залізо, або збирав окалину в кузні та розтирав її в ступці.

Якщо обсипати стінки горщика лише паленим свинцем-порошком, то полива матиме зелений колір. А щоб мати виріб

із яскравою жовто-золотистою поливою, використовують таку суміш: двадцять ложок паленого свинцю і одна ложка перетертої циндри (для легкоплавкості), добавка жовтої глини.

За дев’ять горнів, по тисячі виробів кожен, дід Порфирій (з помічниками) випалював за рік до десяти тисяч одиниць з дрібнотою, а то й більше. За робочий день у середньому набігало до 60—70 виробів.

Горно викладали наполовину в землі, поясами гнули дуги з лози, напинали каркас, щоб звести з бракованих горщиків склепіння, замазували його згори й знизу глиною, поверх насипали грунт. Черінь вистелили цеглою, там залишали отвори для тяги. Топку, що в пригребиці, відділяли від горна великим ’’козлом” із двома ходами так, аби вогонь пішов і вниз, попід черінь, і прямо, через отвори ’’козла”, в горно, завантажене посудом. Розпалював дід багаття вранці, а завершував тайнодію на другий день, також під ранок, бо вночі краще спостерігати за вогнем і легше визначити якість випалювання.

Для контролю за процесом плавлення поливи з передньої частини горна, вгорі — ліворуч і праворуч у куполі — робилися два отвори, через які можна було стежити за так званими контрольними мисочками. За блиском поливи дід визначав дозрівання усього горна. Коли миски біля отворів нагрівалися до яскравого червоного відтінку, а полива на них починала зблискувати, мов скло, дід ледь відсовував мисочки і вдивлявся, як плавиться всередині полива. Підкидав дровець і очікував терпляче, коли з-під мисочок почнуть вилітати зеленкувато-голубі язички, що їх він називав ’’бабиним літом».

На один круг за світловий день викрутити сорок-шістдесят чималих виробів — треба мати не тільки хист, а й неабияку силу та вправність. Сьогодні вже на гончарному колесі з електроприводом женуть

38

і набагато більше. Але ще донедавна наше гончарство знало таких віртуозів, з якими не могла змагатися і машина. Мене, наприклад, вразила в Опішні кмітливість і працездатність Олексія Мерехи. Він за місяць виготовив 1380 трилітрових і 120 дволітрових глечиків, 255 шестилітрових діжечок з кришечками для меду, 720 сувенірних вазочок-трилітровочок та ще чимало сувенірного дріб’язку. За робочий день його гончарський круг намотував до сорока п’яти кілометрів. Як від Опішні до Полтави! А ще спробуй-но тричі на день перекидати 250—300 кілограмів глини. Хоч у книжку рекордів Гіннесса записуй ці цифри…

От звідки пішла, вочевидь, примовка: «Круть-верть — в черепочку смерть».

Та не про смерть, певно, йдеться у народних рукомеслах. Про дивовижне струменіння життя в їх різновидах. У самобутній гуті, наприклад, дуже близькому до гончарства за своїм вогненним творенням варінні скла. Це виняткове рукомесло! Якщо глиноліп у тисячоградусному полум’ї завершує свій творчий процес, у скам’янілому вигляді вибираючи з горна випалений глек чи вазу, то склодув починає роботу з розплавленою масою — сумішшю чистого кварцового піску із содою (З до 1), поташем та барвниками (окисами металів).