Основний інструмент гутника — залізна трубка з дерев’яним мундштуком. Вихопивши з вогню розплавлену краплину, віртуоз-майстер видуває з неї Бог знає що, навіть декоративну скульптуру! З допомогою щипців — «хваток» — та аптекарських пінцетів. Справді тобі хірург! Технік і митець. В якусь невловиму мить йому треба вхопити кінчиком трубки розплавлену краплину (заготовку), роздути її, блискавичним порухом ножиць відтяти зайвину, а затим одухотворити скло, доліплюючи ту чи ту деталь… Чародій, їй-богу!

Неповторна пластика у склі. Мечислав ІІав-ловський. «Запорожець». Гутие скло. Львів. 1970-ті роки (Із колекції Миколи Шудрі)

Гутне виробництво виникло в незапам’ятні часи. В археологічних розкопах знайдено скляні кулі, барильця, вази та вишукані прикраси й талісмани.

А сьогодні українське гутництво, збагачене традиціями, відзначається високим художнім рівнем, декоративністю, пластичністю. Уславилося воно іменами львів’ян Мечислава Павловського, Мар’яна Тар-навського, Петра Думича, Богдана Валька, Ярослава Мацієвського… Та й не тільки іменами львів’ян. Колись у Турчинці на Житомирщині місцеві майстри виробляли зелене з голубими обручами скло, досягаючи неабиякого мистецького ефекту завдяки домішці в піску двоокису титану.

Кожне гутне гніздовище мало свої секрети, пов’язані з місцевим матеріалом. Із

39

перенесенням виробництв з міських околиць і сіл до міст, де почали використовувати однотипні матеріали, втрачаються місцеві особливості і спрощується художній образ виробів.

Сьогодні важко відновити таємниці давніх тут: їх взірці можна побачити хіба що в музеях.

А жаль.

Мар’ян Тарнавський. Фігурний посуд «Козаки». Гупіне скло. Львів. 1967

40

Рукотворне скло прикрашає наш побут, адже ні метал, ні дерево не мають тих незвичайних чарів, які несе в собі скло: із зміною куга зору та світла воно, мов та кришталева джерельна вода, здатне щомить мінитися, заграти незбагненними сонцесяйними зблисками й переливами кольорів. А коли ще те скло народжується під руками справжнього майстра, тоді вже перед нами спалахує жива казка, непере-вершене диво з див.

На все життя закарбувалися в моїй пам’яті уроки чародійного гутництва, які я спізнав ще першокурсником в Інституті декоративно-прикладного мистецтва у Львові. Тепер — із відстані тридцяти років — розумію, що мені просто поталанило на зустрічі з "унікальним гутником. Бо Мечислав Антонович Павловський, керівник нашої практики, був справді непере-вершеним чаклуном, творцем художнього образу в склі.

Ніби сьогодні, бачу щойно відкритий цех гутного скла на кераміко — скульптур -ній фабриці при Художньому фонді України. То починалися нові сторінки в розвитку нашого національного декоративно-прикладного мистецтва. Павловський же був провідним майстром, тож і проводив практичні заняття з нами. Про нього мало сказати — віртуоз. Павловський уособлював у собі і майстра, і художника, і колориста, і, сказати б, алхі-міка-тайнодія, і тонкого знавця найвигадливіших технік декору. Працював самостійно, без помічника. І працював, імпровізуючи просто в гарячому матеріалі, тобто без ескізів, начерків та проб. Окрім звичайної склодувної трубки та різних щипців, мав гачок, яким розправляв скляну нитку, міг її невловимим рухом розтягти й знову покласти на овальну форму, снував склонитку в ритмічному ладу (бо то є майбутній геометричний чи фляндрований декор), мережив усе те й бачив майбутню композицію, як бачить

садівничий ще не розгілковану крону дерева, вкопуючи в землю зовсім маленького саджанця. Годі було йому покласти кілька витків склонитки на овальну заготовку, як у людині будилася незвичайна фантазія. А знав він матеріал бездоганно. Та ще — як у аптекаря — відточений кожен рух. Адже від того, скільки гутник накрутить на трубку гарячого скла, залежить розмір виробу, а вже накладання кольорових ниток творило справжній калейдоскоп веселкових ритмів, плям, цяток, розтяжок і ліній. А отже — декор.

То перший етап чародійства —набрати скла на трубку, трохи роздути його й накласти декор.

Далі все ускладнюється. Скло весь час підігрівається, роздувається та витягується. Ми дивилися на тайнодію з неприхованим трепетом і захопленням в очах. Ніби циркач, Павловський (а він ходив на помості легко, нечутно, владно) круговими маховими рухами крутив трубкою, розтягуючи пекучу скляну заготовку, коли треба було, заокруглював її на ка-тальнику, добавляв чи вушко до карафки, чи вивершував хвилястий верх вази.

Особливо любив чаклувати над складним фігурним посудом, — з-під диво-творних рук майстра народжувалися химерні декоративно-скульптурні баранчики, леви, ведмеді. Прості й величні, а ще перев’язані, немов мотуззям, скляними поясками, що надавали композиціям особливої внутрішньої зібраності й напруги, ті речі були вдивовижу міцні, зумисне важкі в основі й від того стійкі. Рукотворність угадувалася в нерівностях округлого верху посуду, в грі хвилястих, вплавлених у форму смуг, що світилися наскрізь, жили якимось своїм особливо казковим чаром, узгоджені з іншим декором, із переливами, з грою світла.

Мало хто міг створити таке дивовижне плетиво кольорових скляних ниток. Вази, вазочки, глечики та барильця Павловсько-го вражали неймовірно глибинною

41

Ярослав Макіївський. Гірський бик. Скло. Гутна техніка. Львів. 1980

насиченістю декору — за білим кольором на початку звучав прозорий синьо-синій, а завершував кольорову гаму часто пурпуристо-фіолетовий або чер-лений.

Увесь той арсенал таємниць і секретів гутництва від давен, що оце приходив до нас, юних студентів, майбутніх художників, із діафільмів та книжкових ілюстрацій, був Павловсько-

му. Ми ніби ставали свідками творення давнього посуду з його тонким лінійним орнаментом, творення фантастичного взору римських ваз та венеційських кубків із філігранню, що через товщі віків перегукувалася своєю технікою з нашим розписом фляндрівкою. Безумовно, майстер міг повторити й продемонструвати перед нами будь-які таємниці гутництва, зокрема надзвичайно складну техніку фляндрівки, притаманну кераміці бубнів-ських митців.

А як вправно й натхненно вів Пав-ловський розплавлений вогняний нитяний узір, що в кераміці називається технікою фляндрівки з її вільними й непередбаченими патьоками кольорових ангобів, які під поливою набирали неймовірного веселкового ефекту. В кераміці

Микола Балабін. Ведмідь. Гупше скло. Київ. 1970

таке диво технічно виконати ще легко, а в склі — із нитяних поєднань досягти ритмічних вільних патьоків — то вершина технічної майстерності.

Як повідав нам Мечислав Антонович, відродження гутного скла на Львівщині почалося в 40—60-х роках. І почалося воно із співпраці видатних самородків цього рукомесла Петра Семенка та Йосипа Гулянського, з якими Павловський став поруч. Освоювали форми давнього українського гутного посуду, розробляли фольклорні напрямки. І львівський осередок гутництва хутко став знаний не лише на Україні, а й у всьому світі. Саме тут, у місті Лева, 7—17 жовтня 1992 року наші гутники з успіхом продемонстрували своє фантастичне мистецтво на Міжнародному симпозіумі з гутного скла.

Кожен з учасників симпозіуму міг реалізувати будь-яку, здавалось би, неймовірну ідею. Для втілення задуму в його

42

Мар’ян Тарнавський. Баран. Гутне скло. Львів. 1969

розпорядження виділялася ціла бригада майстрів гути. Дехто з художників привозив готові форми, в які заливалася гаряча маса, а потім доліплювалося вогнисте скло, що завершувало фантазію того чи того автора. На презентації, що відбулася одразу ж по завершенню симпозіуму, висловлювалося подивування багатьох новаторським пошуком та художньо-виражальними знахідками майстрів, котрі з такою силою розкрили свій талант у древньому Львові. То було справжнє торжество творців, їхньої справді плідної, навзаєм щедрої праці. То було повчальне гуртування народних мистецьких сил. Усе творилося на очах сотень глядачів. Для майбутніх озвучених склом просторово ажурних композицій декотрі з учасників симпозіуму привозили загадкове плетиво з різного дроту та кованих металевих деталей, цілі своєрідні каркаси, які вільно заливали гарячим склом, весь час доліплюючи пластичними деталями скла. І, освітлена щедрим світлом виставочної зали, звучала неймовірно прекрасна симфонія пластики в кольоровому склі. Тих десять

Володимир Савчук. Баклага «Козак». Гутне скло. 1970

жовтневих днів Львів, здавалося, тільки й жив чарами українського і світового гутницгва. Ще на моїх очах, очах тоді студента, Львів стверджувався як яскрава столиця українського гутництва із своєрідною, цікавою школою самобутніх майстрів. Незаперечно, досягненню цього успіху сприяло те, що саме у Львові, на кераміко-скульптурній фабриці, за досить короткий час було створено й розроблено (починаючи з 1963 року) потужну, сучасно оснащену виробничу базу із складною технологією скловаріння. Палітра вельми широка, й не тільки основних кольорів, а й навіть тонів і напівтонів.

Варять скло у великих шамотних горщиках, випалених при температурі

43

1800 градусів. Скло ж досягає температури (при варінні) до півтори тисячі градусів; під рукою майстра воно трохи остуджується (на сотню-дві градусів), стає в’язким, густим, пластичним. Приборкане різними інструментами майстра, вже покірне, воно тримає відповідну форму, його можна ліпити, видувати, видовжувати, витягувати, відформовувати, декорувати… Усі процеси зі склом проробляють у різної форми дерев’яних катальниках, які постійно вмочують у діжку з водою. А відформовують, сказати б, тиражують виріб у дерев’яних половинчастих формах, що розкриваються і закриваються, мов пелюстки. Для блиску, який надає особливої приваби та світлотіньової гри, добавляють у скломасу плавикову кислоту; кришталь же можна явити, коли додати в масу свинцю чи якихось окисів металу.

Склодув-чародій, аби не охолонула заготовка, час від часу підігріває її в печі, в якій вариться скло; робить він те для того, щоб підтримати ліпні й пластичні

можливості заготовки й деталей, заодно він пильнує, щоб не перегріти заготовку в горні, щоб не сплавилася вона з трубки й не впала в горщик, у якому вариться скло. Коли ж виріб готовий, майстер невловимим доторком «кицерика» (металевої пластинки) відтинає, відколює стик виробу з металевої трубки, легко кладе його на дерев’яну лопату й одразу засовує на відпалювання, так званий «опечок» (температура 650 градусів), і вже поступово упродовж одного чи двох днів доводить температуру до нульової. Великі речі потребують тривалого відпалювання. Скажімо, лінзу для Пулковської обсерваторії відпалювали майже два роки. Складність тут полягає в тому, що в скломасі під час варіння та виготовлення виробу накопичується неабияка внутрішня напруга і через те не до кінця відпалений виріб од найменшого доторку може враз розлетітися на дрібні скалки.

44

ЖИВА ДУША ДЕРЕВА

Відкритий перед силами добра й зла, наш незахищений предок шукав захисту в Сонця й Місяця, квітки й струмка, таємничої гори й дрімучого гаю… Величчю та могуттям його, очевидячки, найбільше привабив дуб, це Перунове дерево, яке він називав добрим. А тому дерево обожнювали, оздоблювали, прикрашали й молилися на нього. В капищах горіли тільки дубові дрова; із вічного дерева здавна тесали своїх ідолів і різьбили хрести.

В Доброму гаю за моїм селом селянка-мати відкрила мені звабу весняної квітки й чудодійну красу шумливого дерева, і я, дитина, вже тоді повірив, що вічні супутники людини — квітка й дерево — все чують, бачать, дихають. Живуть, як і ми…

І на все я дивився завороженими очима: прибрамні стовпи, зрублені під шоломи, здавалися звідтоді чатовими, які охороняли наше обійстя від темних духів, а дерев’яний півник, що прикрашав причілок, уявлявся віщим птахом, який приносить ранкове Сонце. Свої символи мало все. Оздоблений мисник із череп’яними мисками —солярними знаками; різьблені лави, заслані килимами; мальована скриня під грушевим різьбленим сволоком; біля вікна стояв стіл із товстими, віртуозно виточеними ніжками; і, звичайно ж, цілий іконостас мальованих на дошках образів… Хата справді нагадувала храм.

А надворі — візерунчастий ганок, розписані квітами віконниці, мальовані сани, терниця.

Уже в музеях я ознайомився з прадавнім мистецтвом різьблення, інкрустацією, декоруванням дерев’яних виробів.

Це були саркофаги і крісла з чорного дерева, оздоблені слоновою кісткою, шматочками білого та синього фаянсу й каменем -самоцвітом.