Я відчув безцінність реліквії, що довгі роки, а чи не століття, пролежала в землі, зрозумів глибину таланту невідомого майстра. І захотілося тут же понести знахідку в якийсь музей, показати її

людям. Але ж часи тоді були тоталітарні, перехняби соціалістичного реал йму душили й відкидали геть будь-яке звертання до релігійних культів, до церковної атрибутики, надто коли йшлося про святу річ — символ хреста.

То й відклав дорогу знахідку до ліпших часів, не показавши її навіть своїм інститутським учителям Володимиру Антоновичу Овсійчуку та Дмитру Петровичу Крвавичу, а потім за життєвими клопотами забув, не міг пригадати, куди заховав чийсь, а може, й мій оберіг…

І от на завершальному етапі роботи над добором ілюстрацій до цієї книжки доля всміхнулася мені: незвичайний хрестик знову знайшовся. Я показав його авторитетному сподвижникові української культури, докторові мистецтвознавства Григорію Никоновичу Логвину, бо схожа іконографія (пам’яталося мені) прочитувалася в

52

іконі * Святий Микита», репродукованій в альбомі «Український середньовічний живопис*, де авторами-упорядниками є Григорій Логвин, Людмила Миляєва і Віра Свєнціцька (Київ, «Мистецтво», 1976),

І Григорій Никонович сказав:

«Це — оберіг якогось чоловіка на ім’я Микита. Про це свідчать написи на хрестику та його сюжет. Власник замовного талісмана був, очевидячки, людиною теологічно освіченою. Святий Микита належав до легендарних улюбленців народу. І сюжет, як бачимо, повідомляє про те, як святий Микита спіймав чорта за чуприну й лупцює його. Реліквія з мистецького погляду вельми коштовна. Дерево надзвичайної твердості, можливо, це наша груша, а може, самшит —порода міцна, недарма це дерево називають ще "залізним", А тут, пролежавши в землі тривалий час, захищене воском, законсервоване, воно взагалі майже скам’яніло, І, навіть дещо пошкоджене, все ж зберегло унікальність самобутнього р’ізьблення. Шрифт підказує, що це, мабуть, XIX століття. На аверсі —святий Микита з двома невідомими святими, зображеними на бокових раменах хреста; під цією композицією-трійцею горизонталі хреста зображення одного із визначних стовпів церкви Василія Великого; а на реверсі (на звороті) — велична фігура архангела Михаїла з мечем. Він, крилатий Михаїл, на цьому рельєфі постає як героїчний охоронець усіх душ людських (улюблений образ Запорозької Січі), а вже потім виконує мелітарні функції Божі на землі. Це святий Михаїл вигнав Адама і Єву з раю, знищив стотисячне ассирійське військо, скинув сатану з неба. Він же, пам’ятаємо із святого письма, допомагав Ісусові Нові ну оволодіти Єрихоном,..» За проясненням таємниці хрестика-талісмана звернувся я і до глибокого знавця стародруків Андрія Олексійовича В’юника. Старенький збирач-колекціонер мистецьких перлин рідного народу, він не міг приховати хвилювання перед художньою силою побаченого:

«Хрестик вражає композиційною витонченістю. Знахідці, безперечно, більше двох сторіч (на думку Г. Логвина — XIX cm.). Давніші рельєфи виглядали спрощено й були дещо монументаль-ніші, в них, як правило, майстри не дотримувались чітких пропорцій. Там і голова і руки веніикі, й зображення очей, носа, самої голови трактувалися схематично, сказати б, канонічно. Різьбяр володів відчуттям пропорцій, був добрим малювальником. Все — очі, ніс, борода, руки — та й декорація самих постатей витончені. Кожен штрих, кожен доторк різця працюють

на розкриття сюжету. А тому вражає навіть пика чорта, налякана і мученицька… Дерево ж — надзвичайно тверде. І що то за різці були в майстра, що дали змогу йому створити такий подиву гідний рельєф! Образ архангела Михаїла лаконічний, його крила відтворено тонкими штрихами ліній, ще тоншим штрихом майстер декорує образ святого. Жаль, що я не знаю легенди про св. Микиту. Й дуже шкода, що вже пізно, що немає серед нас великих знавців, які вміли читати найпотаємніші скарби наших далеких предків, немає ясних розумом Віри Іларіонівни Свєнціць-кої, Степана Андрійовича Таранушенка та Павла Миколайовича Жолтовського… А з їхньою допомогою реліквія розповіла б нам дуже багато… А може, й просвітлила б ім’я майстра. Справді великого майстра, котрий залишився безіменним, як сотні й тисячі творців дивовижних виробів, що бентежили, оберіганій сучасника і які пригорнула, часто надовго, а чи й на безвік забрала у своє лоно мати-земля. Щасти нам знаходити їх!..»

Нам тільки залишається вперше відтворити народний шедевр на сторінках цієї книжки

Григорій Василенко (Чернігівщина). Хрест. Різьблення по дереву. Седнів. 1993

53

Юрій Корпанюк (Яворів). Таріль (1970) і сільничка (1958). Різьблення по дереву

чорне дерево, малахіт… Поруч з інкрустацією розмаїтими матеріалами використовували вкраплення різних порід дерев: кипариса, кедра, самшиту, клена, тису, кизилу, залізного дерева… В епоху італійського Відродження особливою гранню в орнаментальних композиціях заяс-кравіла техніка гравіювання, травлення та обпалення деревини.

Одна прикметна їдкавинка: кожне дерево має свій колір. У яблуні, тополі, груші, бука, липи чи граба — напівмато-вий полиск; у кедра, клена, чинари — шовковистий; у берези та лавровишні — муаровий; деякі породи мають іскристий

Інкрустований таріль з фондів Коломийського музею «Гуцульщина»

блиск. Тони та напівтони деревини збагачують художню виразність твору.

Окремішньо працював у техніці випалювання обдарований митець із косів-ського села Річки Іван Грималюк. Він мовби повторював загадкову в’язь різьблення, своїми чарівними металевими «штампиками» творив цілий світ декору від звичайної «хвильки» до «сонечка» й «звізди». Я міг би назвати десятки й десятки інших самовідданих, закоханих у своє ремесло умільців зі всіх регіонів України, та все ж мушу визнати, що Грима-люкові «канти», «ланцюги», «трісушки», «ружки», «джоги», його «сонечко із

54

Тарас Ганжа. ”Щирарозмова козаків”. Розпис на дереві, лак. Седнів, 1993

Поговорити сам на сам, щиро, без сторонніх не завжди люди можуть і сьогодні. Але подивіться, як це вдалося Тарасові Ганжі, онукові знаного Олександра Дорофійовича Ганжі, вихованцеві Києво-Могилянської Академії, в декоративному розписі на дереві, який ніби підслухав таємниці козаків-побратимів. Оригінальне бачення, смілива свіжість у трактуванні теми, гармонія пластичної форми, незвичайний стилістичний колорит… Так починається митець…

звіздами», «півсонечка» й «шишки» —всі вони у відповідній пов’язі творять музику.

Гуцули взагалі вигадливі люди, навіть у буденних справах. Вигонить, скажімо, господар овець на полонину, здає їх ватагові на випас. То, щоб не виникло непорозуміння, скільки було овець, він складає своєрідну угоду з вівчарями. Беруть вони паличку з ліщини (завдовжки п’ят-надцять-двадцять сантиметрів), затесують так, щоб поверхня в неї була гладенька. А потім наносять зарубки. Римськими

цифрами. Десятка — то X, а коса зарубочка — її половина, тобто п’ятірка. Приміром, здав вуйко ватагові 26 овечок, на паличці нарізають таким робом: ХХ/І (одиниця —пряма зарубка). Закріплюючи угоду, високі сторони «обмінювалися грамотами» — розколювали ліщинку посередині цифрових зарубок. Одну частину забирав собі господар, а друга залишалася у ватага. Це називалося «зробити раваш», тобто укласти угоду. А вже восени, коли вівці спускаються з полонини, дядьки, привітавшись радо, прикладали одна до одної обидві половинки ліщини. Збігалося все, значить, усе гаразд.

В іншому місці таку угоду складали б на папері, закріплювали б, як це ведеться, штемпелями та підписами, а тут —просто й швидко, вдаючись до різьблення, народного рукомесла.

Поряд із художнім обробітком деревини здавна побутувало в селах України ремесло лозоплетіння. Як сировину тут використовували верболіз, солому, рогіз, коріння, кору… Все, що мало пластичну гнучкість і скорялося молодим і старечим рукам, витворяло предмети одягу, побуту, прикрашало селянську оселю.

Колись на ринках можна було придбати плетений вулик, кошик, крісло, короб для білизни й зерна, нехитру підставку для квітів, солом’яного бриля, елегантну жіночу сумку з лісової трави…

Незаперечно, що саме плетіння навчило первісну людину прясти, сукати, ткати, мережити… В кожному селі, ба навіть на кутку, в залежності від природного дарунка виникали свої кустарні промисли, з’являлися навчителі ремесла. 1891 року в Сторожинці на Буковині виникла школа плетіння з лози, а наступного літа в селі Джурів Снятинського повіту — школа ко-шикарства. Справі відродження народного умільства сприяла зацікавлена турбота земства, з його благословення об’єднувалися гурти, відкривалися ремісничі майстерні, влаштовувалися курси з навчання.

56

Тарас Єлейний. Дерев’яні різьблені писанки. Седнів. 1993

Від тієї копіткої праці залишилися не-перевершені зразки вигадливої творчості, їх ще можна, хоч, на превеликий жаль, мало, та знайти в різних музеях.

Для плетіння вибирають довге (до двох метрів), гнучке пруття, найкращий із матеріалів — лоза-коноплянка, білоліз (тритичинкова верба), верба американська, верба пурпурова та інші види цієї породи — бузулуцька, уральська, гостролиста. В них довгий тонкий прут із маленькою серцевиною та великими боковими відро стами. Заготовляти лозу найкраще весною (у квітні) та восени (в жовтні—листопаді). Однорічні й дворічні пагони зберігають у сухому провітрюваному місці; здерши кору, пруття висушують, а щоб мати білий колір одного тону, обкурюють сіркою. А з білолозу, зрубаного у квітні—травні, відразу ж дістають привабливий білий прут. Перед плетінням лозу вимочують у холодній воді, щоб надати їй гнучкості та пластичності. Грубіші

заготовки переполовинюють або розколюють колуном на три-чотири частини, одержані смужки стругають шофом, а потім — за потреби — випрямляють і згинають хворостини.

Прути заплітають через один стояк у вигляді безперервної стрічки, накладають один ряд поверх іншого — шарами, похило під кутом.

Це звичайне плетіння.

Так само робиться й прошаркове, але воно ведеться кількома прутами однакової довжини й діаметра.

Обидва види цих плетінь починають із найкоротших прутів: обплітають прямі стояки, залишаючи із зовнішнього боку кінці прутів завдовжки вісім-десять сантиметрів. Черговий прут кладуть з наступного стояка з правого боку.

Квадратне плетіння виконують із товстішого краю прута й переводять його через два стояки.

Одна із найскладніших технік — «хрестикова», коли переплітають між собою прути-стрічки, потім ними оперізують каркас виробу з орнаментальними мотивами і різним профілем.

Надзвичайно поширене плетіння «в косичку», коли сплітають три, чотири, п’ять пар прутів і прилаштовують їх до краю виробу. І це надає речі особливої міцності, а силуету — вишуканості.

Окрім лози в промислі звертаються й до інших природних матеріалів — рогози, яку плетуть на верстатних кроснах; просушені, вибілені й пофарбовані обгортки качанів кукурудзи; відоме з праслов’янських часів розщеплене коріння сосни. Використовують ще лісові трави, очерет, солому, кору й лико, інколи осоку, зрідка однолітки ліщини та пагони карпатської ялиці й смереки.

Традиції давнього лозоплетіння зберігають досі майстри з полтавського села Городища на Чорнущині. Виготовляють вони з рогози гольники, капці, доріжки-

57

Іван Трагера (Буковина). Вибиванка. В цьому простому візерунку вжиткової речі прочитується пластика і графічність ліній, що таємниче відлунюють із далеких століть…