килимки, жіночі сумки, підставки ДЛЯ чайних і кавових сервізів, хлібниці, кошики на гриби.

В пошані й закарпатські майстри-вір-туози. З обкорованої лози «хрестиком» або

ажурною технікою вони виплітають легкі й світлі меблеві гарнітури, обвивають лозовим прутом винні бутлі. А які прекрасні декоративні серветки, килимки й сувеніри дає змогу створити лоза! Навіть — яскраву скульптуру!..

З розповіді буковинського майстра Івана Трагери (село Іспас):

Сергій Овраменко. Плетиво із соломи та рогозу Прості й елегантні вироби не тільки зручні t побуті, а й вражають витонченістю своєі мистецької краси

58

Лідія Кирилюк (Чернівці). Козуби. Лозоплетіння. Іван Трагера (Буковина). Козуб. Лозоплетіння Седнів. 1993

«Заготовляємо лозу весною, восени і взимку. Найкраща весняна, її не треба варити, кора легко відстає.

Починаю плести із дна, закладаю хрестовину з трьох прутів, тоді беру патики — три довгі та п’ять коротких, проколюю довгі й усиляю короткі: два з одного боку і два — з другого. Потім розколюю надвоє новий црут і тими плистівками обмережую патики; дно вже складається з шести прутів, їх збираю докупи, зв’язую і починаю плести кошик. Дно заплітаю ’’вінком”.

Ручку роблю так. Вирізаю патик до шістдесяти сантиметрів, загострюю кінці й утикаю посередині кошика, а другий посередині з іншого боку, затим ці прути скручую, перекидаю через каблуку вуха попід шість прутів і далі вплітаю ’’кісочку” з трьох прутів».

Віртуозності Івана Трагери в лозоплетінні сягли на Буковині Іван Снігур та його учні Лідія Кирилюк і Василь Лелик; на Київщині ж — Галина Кучер (м. Обухів).

Іван Назарович Снігур —то вже справжня мистецька вершина, ціла художниць

ка школа, знана в світах. Самобутні речі буковинців примітні в найвибагливіших колекціях поціновувачів цього мистецтва.

Доброї слави зажили умільці-плетін-ники із закарпатського села Ізи Ганна, Василь та Мирон Кеміні, Емілія Самош, Василь Чохняй, Михайло Дзябко.

Переповідають цілі легенди про миро-нівського дивотворця Івана Малиша (Київщина). Це він виготовляв не тільки брилі високої мистецької якості, а й навіть сомбреро для ковбоїв. І почалося все ніби із звичайного замовлення кінорежисера. Йому тут відомі всі таємниці. Хоч працює Малиш звичайним інструментом: серп, ножиці, голка з ниткою…

Розповідає:

«Коли солома готова, пов’язана в пучки, беру один із них, пучків, замочую у воді впродовж години, і до діла: виплітаю стрічку. А стрічка за стрічкою — і вже бриль. Чоловічий плету соломкою вчетверо, зубчиками і зшиваю так, щоб верх був якнайрівніший; жіночий складається із рівних стрічок, сплетених усемеро, а верх шию напівкруглий.

59

У Седневі 1993 року буковинці Лідія Кирилюк, Василь ЛелиКу Іван Снігур подивували учасників симпозіуму (та й не тільки їх!) чудовими виробами з лози

Роблю це так, як учив мене дід. А він казав, що й за його пам’яті так шили…»

Казкові хитроплетива цього мистецтва відомі в багатьох куточках України. Поряд із славетним розписом Петриківки тут знають і майстра-брилівника Миколу Чирву. Цей чоловік із справді золотими руками виготовляє привабливі брилі, яким немає зносу.

На березі ж Чорного моря, в Алуніті, жито й пшеницю не вирощують, а тому Василь Лящук для своїх композицій використав дикі трави; майстер запарює їх у гарячій воді й плете на дротині, яку виймає після висихання плетива. У своїх роботах він залишає натуральний колір.

На Придніпров’ї, багатому на рогіз, віддавна існує промисел плетіння. Ще з дитинства перейняв Сергій Овраменко (з Оріхова) від своїх дідуся та бабусі вміння плести рогозові черевики й ткати кошики на верстаті.

«Матеріал заготовляю, — ділиться своїми секретами майстер, — під час його достигання, в другій половині вересня, на ставках та в заплавах річки Конки. Тут, на Запоріжжі, рогіз для плетива сягає до одного метра. Стебла зрізую ножем на довгій ручці, передивляюся, чи не зчервивіли вони. На березі очищаю батоги, верхні часточки викидаю: годяться для роботи лише внутрішні — два-три стебла. Рогіз для м’якості пропарюю, відмочений і вийнятий з води загортаю у плівку й даю йому відлежатися впродовж восьми годин.

Виготовляю кошики й доріжки з рогозу на верстаті, тчу ’’стовпчиками”, декорую зеленими й червоними барвниками. І яку ж тільки казку завороженій людині відкривають, здавалось би, звичайні соломинка, рогізка, наш білосніжний чарівний прутик!..»

Справді безмежні можливості в плетіння.

Сергій Овраменко (Запоріжжя). Декоративне взуття з рогозу. 1991

У селі Коритному на Буковині беруть у мистецьке діло навіть кукурудзяне листя. У виготовлених із нього сумочках зберігають насіння для посіву й лікарське зілля. Елегантні, легкі й місткі, — недаремно названі в народі «закуповочками», — ці вироби дуже зручні для жінок і пасують до сучасного одягу.

Василина Ідярстова (Буковина):

«Хату моєї бабусі Домки Шийчук перевезли в Київ до Музею народної архітектури та побуту України, вона вся з дерева, збудована без жодного цвяха. Збереглися прабабусині рушники й стара ікона на дереві.

У нас ткали й вишивали. А я після Вижницького училища оселилася у Виш-ковому — селі на Закарпатті, де й освоїла плетіння з кукурудзяних пелюсток. Ця техніка дуже схожа із ткацтвом — підбирається листочок до лис^гочка і плететься мотузочок. Узори беруть із полотна, їх тут називають по-угорському ”тик мог”.

Заготовляємо кукурудзяну пелюстку восени, для цього потрібна стигла сортова кукурудза, переважно закарпатська, придніпровська, одеська, чехо-словацький

62

Франц Можаровський і Володимир Корякін. Плетені вироби з коріння сосни. Тетерів на Київщині. 1980-ті роки

гібрид… Береться з качана довгий м’який гладенький, без плям, листочок (грубий, верхній не годиться; не підходить і спідній, що біля качана). Заготівля забирає два-три тижні, а то й більше місяця. Зібране листя розстилаємо тонким шаром у відкритому приміщенні, на горищі або на металевих гратках. Його час від часу треба перевертати, щоб воно не задихнулося, не почорніло й не зіпріло. Сухе листя в’яжемо в пучки. Відбілюємо листя з допомогою сірки, в бочці. Кладемо всередині сітку або гратки, на них висипаємо листя, збризнувши його водою, накриваємо покришкою. Внизу бочки,’ де

містяться дверцята, до камери згорання вкидаємо гарячу рінь від перегорілих дрів, на ці вуглини сиплемо сірку. Тільки-но з’явиться синюватий димок, хутко зачиняємо металеві дверцята. Сірчаний дим просочується крізь сітку й відбілює листя. Обробляти сировину треба невеликими партіями від трьох-п’яти до десяти кілограмів упродовж чотирьох-шести годин. Далі все провітрюємо, і лише тоді можна працювати з листям.

Вироби з кукурудзяних пелюсток вже умовно називають плетінням, адже воно виготовляється на спрощених формах (рамах). А це вже близько до ткацтва…»

63

…І ВСЕ МОЄ ЖИТТЯ — НА НЬОМУ

З давніх-давен людина прагнула не тільки добути їжу для свого фізичного існування, а й зігрітися, якимсь робом одягнутися, а коли трапиться така можливість, то й прикрасити своє помешкання і себе не забути в цьому плані. Особливо ж коли зрештою були винайдені практичні способи виготовлення тканин, бо з прикрасами жінки ще за кам’яного віку зналися.

Тканина в наших краях відома ще з часів трипільської культури. Щоправда, ми не маємо її зразків, вони зітліли в глибинах вікових нашарувань, але збереглися пам’ятки ткацького виробництва: веретена, прясельця, важки для ткацьких верстатів. Пряли, звісно ж, із льону, вовни і конопель… Первісний верстат складався із прямокутної похилої рами; її ставиці закопували в землю або кріпили до колоди, на верхній поперечній жердині в’язали нитки основи, які спадали додолу. Аби їх натягти і зручніше переплести, внизу до них прив’язували кам’яні чи глиняні важки, парні жмутами з’єднували з одним рядом важків, непарні ж — з другим. Так легше переплітати основу нитками й мережити певні узори.

Заступницею прядіння і ткацтва вважалася богиня Мокош. їй поклонялися, вірили в її чародійство, вона відкривала в людській уяві казкові світи, надихала на спілкування під час співучих вечорниць, мрійливих досвітків, задушевних гуртових толок. То від язичництва пішли наші повір’я та обряди, наші самобутні звичаї, своєрідний полотняний фольклор.

Ткацьке ремесло починалося з домашнього виробництва, тканини виготовляли спочатку для власних потреб, а вже потім — на замовлення і спродаж. Поступово із сіл та монастирів ткацтво перейшло до міст; і склалося так, що лляні й конопляні тканини (полотно, скатертини тощо) виготовляли переважно в селі, а міські ремісники-ткачі бралися за виробництво сукна з вовни.

Ця гілка українського рукомесла знала єдину техніку — перехресне переплетіння двох систем ниток: основи й поробок. Вид тканини залежав од густоти розміщення пряжі: за розрідженого ткання отримували легку й прозору тканину — серпанок.

З часом техніка узорного ткання ускладнювалася і збагачувалася. З’являлися все нові й нові хитросплетіння ниток, своєрідні «ромби», «круги», «ялинки»… І кожен з елементів має своє пояснення, свій зміст і символ.

Своє ткацтво побутувало й у полян, і в древлян, і у в’ятичів, і в кривичів… Людська фантазія закарбувала на полотні божества й володарів надприродних сил, побутові предмети й геометричні орнаменти.

Обмежена палітра ткачів — наявність попервах лише чорно-білих ниток — змушувала творців шукати виражальні засоби насамперед у фактурі та візерунку тканини. А з’явилася фарба, коли людина навчилася добувати природні барвники, — і полотно заграло всіма кольорами веселки!