БУДИНОК НА МАЛІЙ САДОВІЙ

Сивий осінній світанок переливсь уже в білий день, коли Настуся, перебігши напівсонну Полтаву, розшукала знайому тиху вуличку й зупинилась коло будинку. На парадних дверях поблискувала мідяна табличка з написом: «Владимірь Галактіоновичь Короленко».

Настуся прочитала табличку раз і вдруге, почуваючи, як у груди заповзав холодок остраху. Ну як оце постукати в двері? Навіть рука не підіймається. Та чи й пустять її до Короленка? Що, коли служниця (а парадні двері в панському домі завжди відчиняє служниця), побачивши убоге дівча в селянській одежі, не захоче навіть говорити з Настусею?

Озирнувшись, дівчинка помітила біля будинку хвірточку. Підійшла, тихенько клацнула ручкою і опинилась у затишному подвір’ї. Праворуч визирала із-за кущів веранда Короленкового дому, в глибині двору виднівся флігель, а далі — сад. За будинком чулося розмірене цюкання сокири.

Причинивши хвіртку, Настуся рушила стежечкою повз клумбу з побляклими айстрами. Поминула кущі і побачила дров’яний сарай, а біля нього невисокого дідуся з густою білою бородою. Дідусь порався коло сучкуватого пенька, в якому застряла сокира. Від сарая назустріч Настусі поволі, ніби неохоче, посунув чорний пес із довгою шерстю й одвислими вухами. Дівчинка зупинилась.

— Не бійся, він не зачепить! — гукнув дідусь.— Карко, назад!

Карко слухняно повернувся й так само поволі відійшов геть. А дідусь, звівши сокиру разом із пеньком, з усієї сили вдарив обухом по дривітні. Пеньок хряснув, розколовся, і одне невеличке полінце впало дівчинці до ніг.

Настуся підняла полінце й підійшла до дідуся ближ

че. Він саме випростався, задоволений, що упорав-ся-таки з упертим пеньком. Обличчя йому ще сяяло втіхою, а блискучі, глибокі очі дивилися на дівчинку з такою увагою, що вона розгубилась. Ці очі, цей погляд були їй такі знайомі! Це ж вони того літнього дня, коли Настуся бігла до мами в лікарню, зупинили її, заглянувши в саму душу…

— Спасибі, спасибі, дівчинко,— мовив дідусь, беручи сосновий цурпалок із рук зніяковілої Настусі.— Нумо знайомитись. Я — дідусь Короленко. А тебе ж як звуть?

Настуся ворухнулась, навіть розкрила рот і… не сказала нічого. Щось дивне сталося з нею. Завжди смілива в поводженні з людьми, вона тепер стояла потупившись, немов без’язика. Йочуваючи, що дідусь все ще дивиться на неї, дівчинка через силу вимовила:

— Мене Настею звуть, я до вас… із Петрівки…

— З Петрівки? — перепитав Короленко, здивовано оглянувши дівчинку від малих чобіток до великої хустки на голові.— І ти оце прийшла звідтіля пішки? Сама?

— Атож, — посміливішавши, кивнула Настуся. — Через Яківці.

— І як же тобі вдалося мене розшукати?

— А я ж знаю, де ви живете! Я в Полтаві все знаю! Я ж і сама полтавська!

— Он воно що! Тоді ясно. Ну, гаразд, Настусю. Зараз ми приберем оці дрова, що я нарубав, та й підемо в хату. Там ти мені все розкажеш.

І ось Настуся в Короленковій кімнаті. Білі-білі стіни. Канапа, письмовий стіл. Нема ні килимів, ні портьєр… Володимир Галактіонович посадив дівчинку на стілець, сам присів поряд, підперши голову рукою, і якось воно вже само собою вийшло, що Настуся розповіла все дочиста: і про смерть мами, і про дядька Йосипа, й про Оксану.

— Так, кажеш, бачили Оксану? В тюрмі? — перепитав Володимир Галактіонович. Він занотував собі щось на папірці і замислився, постукуючи олівцем по письмовому столі.

Двері кабінету одхилились.

— Володю, до тебе можна? — запитав тихий жіночий голос.

Короленко кивнув, і до кімнати нечутно ввійшла ставна сива жінка в темній одежі.

— Дуню, тут у мене дівчинка з Петрівки, Настуся,— озвався до неї Володимир Галактіонович.— Вона побуде в нас, розумієш…

— Добре, добре… — Жінка усміхнулась Настусі, і її чисте, строге, трохи сумне лице на мить проясніло.— Володю, снідати час,— додала вона заклопотано.— Все готове.

— Дякую, зараз прийду. Настусю, це Євдокія Се-менівна. Вона забере тебе в своє жіноче царство. А я сьогодні ж спробую розпитати про Оксану.

Слова ці були сказані бадьорим тоном, але крізь нього проглядало занепокоєння. Настуся зрозуміла, що Короленко вже поділяє її тривогу за Оксану. Трохи винувато і разом з тим вдячно позирнувши на Володимира Галактіоновича, дівчинка поспішила за Єв-докією Семенівною з кімнати.

В Короленковій родині Настусю прийняли як рідну, викупали, переодягли й нагодували. Потім тоненька, струнка дівчина, дочка Короленка, привела її в невеличку кімнату з білосніжним ліжком.

— Розташовуйся, Настусю,— приязно сказала вона. — Тут ти побудеш, поки тато все з’ясує про Оксану.

Настуся вже знала, що Короленкову дочку зовуть Софією Володимирівною. У неї були такі ж, як і в Оксани, тонкі білі руки і спокійна рішучість у погляді. Тільки була вона, мабуть, набагато старшою. Зітхнувши на згадку про Оксану, дівчинка поквапно

перевела очі на шафу з книжками, що стояла коло дверей.

— Які гарні книжки! — вихопилося в неї.

— А ти вмієш читати?

— Вмію.

— Ходила до школи?

— Ні, так, сама навчилась.

Софія Володимирівна витягла з шафи декілька книжок у кольорових обкладинках і поклала на стіл.

— Ось візьми, подивися й почитай, коли хочеш.

Настуся схилилась над книжками, але тут же випросталась. В передпокої почувся дзвінок. Може, то Володимир Галактіонович повернувся? Він же одразу після сніданку пішов у денікінську контррозвідку.

— Ні, це не тато,— промовила Софія Володимирівна, немов відгадавши Настусину думку.

Проте обидві поспішили до дверей. Софія Володимирівна відчинила, і вони побачили незнайомого чоловіка, що приніс для Володимира Галактіоновича листа. Потім приходив якийсь художник, приятель Короленків, а трохи пізніше — заплакана жінка з малою дитиною на руках. Софія Володимирівна провела жінку до себе, довго втішала і, проводжаючи до дверей, всунула в руку величенький пакунок.

Нарешті з’явився Володимир Галактіонович. Втомлений і якийсь пригнічений, він швидко пройшов до себе в кабінет. Настуся не посміла його зачепити і тільки почула слова, кинуті Євдокії Семенівні:

— Це страшні люди, Дуню…

Дівчинці стислося серце. Значить, все. Не пощастило Короленкові. Не випустять Оксану…

Невеселі думки перебила Софія Володимирівна:

— Ходімо обідати, Настусю.

Вона ввела дівчинку до їдальні. За великим столом уже сиділа Короленкова родина. Настуся в замішанні сяк-так примостилась на краєчку стільця. Перед нею парувала тарілка із запашною стравою, та дівчинці

було не до їжі. Тривожна думка про Оксану, до того ж, вона все більше ніяковіла: адже опинилась, як рівна, за панським столом. Підбадьорювана господинею, ковтнула-таки дві-три ложки супу, а до другого й не доторкнулась. Діждавшись, поки всі повставали з-за столу, Настуся підвелась і собі і тут відчула на плечі Короленкову руку.

— Ти чого зажурилась? Не сумуй! Твою Оксану ми вирятуєм!

Дівчинка підвела личко, пойняте промінцем надії.

— А… що вони вам сказали?

— Поки що нічого. Обіцяли вияснити. Завтра я піду ще. А ти, Настусю, будь як вдома. В садочку гуляй. Там ще подекуди яблука є та горіхи. Ласуй на здоров’я.

Увечері Настусю покликали до вітальні пити з усіма чай. Тепер дівчинка вже сміливіше роздивлялась навкруги. Крім круглого столу, тут стояло декілька м’яких крісел та канапа. Окрасою кімнат був великий портрет Короленка, дуже схожий — в цьому Настуся переконалася, декілька разів перевівши крадькома очі з портрета на Володимира Галактіо-новича.

За столом, крім нього та Євдокії Семенівни, сиділа Софія Володимирівна та друга Короленкова дочка із своїм чоловіком. Були там ще якісь родички, серед них — сестра Євдокії Семенівни. І всі ці люди, хоч і вдягнені по-панському, якось мало скидались на панів. їм ніхто не прислужував, трималися вони просто й сердечно, і вели такі цікаві розмови, що Настуся зовсім забувала їсти. Володимир Галактіонович то розповідав щось веселе чи поважне, то слухав, час від часу вставляючи влучне, дотепне слово. Лице в нього було якесь особливе, немов освітлене зсередини. Усім єством вбирала Настуся Короленкові слова, усмішку, рухи, переймалася його настроєм. Було так, ніби вона — уже й не вона, немов удихнули їй

нову душу. їй було гарно, так гарно, як ніколи в житті…

Другого дня Володимир Галактіонович знову раненько подався з дому. Повернувся на цей раз досить скоро і кивнув Настусі, щоб зайшла в кабінет.

Дівчинка несміливо переступила поріг і зупинилась. Короленко легенько обійняв її й посадив проти себе на канапі.

— Ти тільки не хвилюйся, Настусю, — обережно почав він. — Очевидячки, сталася помилка. Оксани в тюрмі немає.

— Немає?!.

— Так. Тільки що мені сказали: у списках не виявлено.

— Як же це? її ж бачили в вікні…

— Мабуть, то була не вона.

Настуся розгублено кліпнула очима й похнюпилась. А Короленко вів далі:

— І сумувати не треба. Це ж добре, що Оксани немає в тюрмі! Значить, вона на волі. Розумієш? Прийде час, і ти знову її побачиш.

Та Настуся все нижче схиляла голову. Ні, вже, мабуть, ніколи вона не побачить Оксану. Навіки втратила її — як і маму, як і дядька Йосипа…

Володимир Галактіонович погладив дівчинку по плечу.

— Не журись! Кажу ж тобі: все буде гаразд. Оксана знайдеться неодмінно. А ти зоставайся в нас. Будеш за дочку. Згода?

Настуся скинула на Короленка очима. Звісно ж, він шуткує…

— Що ж ти мовчиш? Хочеш лишитись у нас?

Голос звучав ласкаво й турботливо. Ні, Короленко не жартує. Він і справді хоче взяти її до себе. Зовсім чужу, безпритульну сироту!-.

Соромлива вдячність полум’ям пахнула їй в лице.

З очей непрохані, нестримані, самі собою ринули сльози.

— Ну от… Що це ти? Хіба ж можна? — сполошився Володимир Галактіонович.

Одвернувшись, дівчинка похапцем, обома руками витирала щоки.

— Я… я., це нічого… я так…

— От і чудово, от і гаразд,— хутко заговорив Короленко.— Та ти, я бачу, молодчина!

Настуся вже й справді не плакала, сльози висохли, на серці було якось і легко, і важко водночас.

Весь день зігрівало її тепло Короленкових слів. А перед очима стояла Оксана. Де ж вона? Звідки взялися ці чутки? А може, на Бабичевському провулку щось знають?

Чим далі міркувала Настуся, тим більший неспокій її огортав. Прокинувшись рано-вранці, вона вже твердо знала, що не лишиться в родині Короленка. Зараз же побіжить на Бабичевський провулок, на Ко-бищани, до Варки, а коли ніде не дізнається нічого, вернеться в Гавронці.

Надворі тільки-но сходило сонце. У Короленковій господі ще панувала незаймана, сонна тиша. Настуся хутко накинула одежину, взулася в чобітки. Все те, в чому була вбрана вчора, залишила на стільці і, забравши свій вузлик, потихеньку прокралась на веранду. Зійшла по східцях, ступила на доріжку і… притаїлась за кущем бузку.

У саду замислено походжав Короленко. Видно, він у цьому домі завжди вставав раніше за всіх. Може, любив обдумувати тихими ранками щось своє, важливе. Ось він пройшовся сюди та туди й зупинився якраз проти веранди. Чорний пес Карко примостився коло його ніг.

Дівчинка стояла за кущем, боячися навіть дихнути. Треба було підійти, попрощатися, подякувати за все. А як Короленко скаже: «Ну, що це ти задумала?

Залишайся?» Чи стане у неї сили наполягти на своєму?

Серце дівчинці краялося, а тим часом Володимир Галактіонович, не здогадуючись про її присутність, все ще стояв коло веранди і неуважливо дивився перед себе. Потім нахилився, погладив кудлату собачу голову і рушив у глибину саду. Старий вірний пес і собі поплентався за господарем.

І тут Настусині ноги самі зірвалися з місця. Дівчинка вискочила з-за куща і миттю опинилася біля Короленка.

— А, це ти, Настусю! Чого так рано схопилась? — сказав Володимир Галактіонович і раптом угледів вузлик у неї в руках.— Куди це ти зібралась?

— Я… я піду,— через силу вимовила Настуся.— Мені треба… довідатись про Оксану. Спасибі вам… за все.

Вона винувато скинула очима на Володимира Га-лактіоновича й похнюпилась. Але Короленко тільки поглянув на дівчинку з невимовним співчуттям і важко зітхнув.

— Ну що ж,— нарешті промовив він.— Коли треба, то, значить, треба. Іди, Настусю. І нехай щастить тобі на твоїй путі!

Настуся знову підвела голову, хотіла щось сказати, але так і не спромоглася на слово. Рвучко повернулась і побігла, не оглядаючись, до хвіртки.

Вже на вулиці, доходячи до рогу, Настуся на мить зупинилась і востаннє оглянулася на будинок, де знайшла стільки щирого співчуття й ласки. Тепер вона поверталась назад, у свій звичайний, суворий світ, де були поневіряння, тривога й боротьба. Але там були й люди, близькі та рідні, і до них поривалась її душа.

Христенко Інна, Натуся