Прядки зупинялися, ступа переставала гупати, завмирали руки з голками. Дядьки лізли по кисети, а жінки починали хлюпати носами. Не стримувався — хлюпав і я: так мені було жаль Катерини!

Щоб ми не гибіли біля вікна, мамуся стала забирати нас і до сільбуду: на репетиції, вистави й концерти. Вистави ставилися двічі на місяць, про громадянську війну та ще про поневіряння трудящих за кордоном («Родина щіткарів», «Пакет»), а концерти на революційні свята. Ще й перед виставою кожною декламували вірші й співали пісні. Сергійко, закушканий в мамусине пальто, невдовзі й засинав і спав так міцно, що його не будили ні тупотіння акторів, ні регіт та оплески в залі. Він не просинався навіть тоді, коли мамуся, вже після вистави, брала його на руки та й несла додому. Я ж товкся за лаштунками протягом усієї вистави, мені було страшенно цікаво дивитись то в зал, де хилиталося море голів, то на сцену, на самодіяльних артистів, особливо на мамусю, таку молоду та красиву, що я завжди з гордістю думав, що ні в кого на світі немає такої мамусі.

Особливо цікаво було на концерті. Два місяці йшли репетиції і жодної ми не пропускали, бо куди мала нас дівати мамуся? Сергійко як завжди спав, я ж сидів у порожньому поки що залі і не зводив зі сцени очей. І ще: страшенно хотілося взяти і собі участь у тому дійстві — заспівати пісню чи ушкварити гопака.

І ось моя мрія збувається.

Сьоме листопада, святковий концерт. Збуджені самодіяльні актори за лаштунками, повно люду у залі. Молоденька вчителька виходить на сцену й оголошує дзвінко:

— Починаємо святковий концерт!

2 А. ДІмаров

33

Хор теж уже на сцені, там і мамуся, лунають революційні пісні. Про дванадцять косарів, які косять на ко-мунівській землі, про ковалів, дух у яких — молот, і ще багато пісень, що їх я не запам’ятав. Декламуються вірші, теж революційні (за цим пильно стежив дядько Никифір, червоний партизан у минулому, а тепер голова сільради: «Щоб не було нічого такого!» — крутив він великим пальцем перед носом завідуючого сільбуду. Он він у першому ряду і сидить: величезний червоний бант на всі груди, мені з-за лаштунків здається, що то й не людина сидить, а метелик, а поверх метелика приставлена вже людська голова). Тож співали та вірші читали тільки революційні, дядько Никифір і танці всі до одного повернув би в бік революції, але таких ще не було, ще не дійшли до нашого села, тож доводилося вдовольнитися гопаком чи катеринкою. Хор співав, а в мене вже й жижки трусились: ніяк не міг діждатися, коли почнуть танцювати.

Та ось настає довгождана хвилина.

— А тепер виступить наш танцювальний…— починає учителька, починає й не встигає закінчити: якась сила штовха мене на сцену. Як був у довгополій чумарці та великій, що налазила аж на очі, шапці, викотився на очі всього люду та ушкварив гопака.

Крик, оплески, регіт. Заохочений, я танцюю, аж підлога тріщить. Шапка вже аж на носі, поли чумарки б’ють мене по ногах.

І тут чиясь безжалісна рука хапає мене за чумарку, цупить за лаштунки.

Мамуся! Хто ж іще!

Реву від ганьби та образи. А тут іще дзвінкий голос із залу:

— Біс! Біс!

Од того, що мене назвали ще й нечистою силою, реву іще дужче.

Отак і урвалась моя артистична кар’єра.

Ба, ні, не урвалася!

Невдовзі я вивчив напам’ять довжелезного вірша, що мав назву «Батькова шапка».

Слухайте, хлопці, історію шапки,

З фроніу приніс її батько-вояка,

З фронту німецького. Гляньте: дірки.

Дірка на дірці, а зверху латки…

Дірки, звісно ж, від куль.

Принісши ту шапку додому, батько одразу ж заходився організовувати комуну. І все було б добре, коли б не

34

наскочили білі, забрали батька та й розстріляли. Щоразу, читаючи «Батькову шапку», згадував чомусь свого татуся. І мені до сліз було жалко батька, про якого розповідалось у віршеві.

Я так наловчився читати цього вірша, що мамуся зважилася випустити мене на сцену. Обшили стару мою шапку латками, почепили спереду червоний бант, наказали, коли я прочитаю останній рядок: «Тільки лишилася шапка стара», то скидати шапку з голови й показувати її людям.

Хоч убийте, не пам’ятаю, як декламував того вірша. Пам’ятаю лише, що підгинались коліна і все було як у тумані. А коли дочитав останній рядок, то, забувши показати шапку, дременув за куліси.

«Батькову шапку» декламував іще двічі, а потім як відрізав: хлопці одразу ж продражнили мене «батьковою шапкою». Дражнили отак аж до третього класу, коли я взув мамусині чоботи.

Це, власне, були й не чоботи, а якийсь огидний гібрид чобіт з черевиками. Внизу, на високих каблуках, черевики, а зверху, по самісінькі коліна, розрізані навпіл халяви. І черевики й халяви зашнуровувались довжелезними шнурками. Ця дивовижна, небачена досі в селі узувачка була на додачу до всього жовтогарячого кольору. Мамусі їх справили, коли вона була іще баришнею. Носила не один рік, ще й на хуторі взувала, а тепер підійшла моя черга. Досі я, як всі нормальні хлопці, гасав босоніж, але тут вдарив мороз, мамуся дістала мої старенькі, татусем ще пошиті чобітки, а вони не налазять.

— Ну, що мені з тобою робити? — журилася мамуся.— Куди ти ростеш?

Я завбачливо мовчав. Був і гордий із того, що отак росту, а разом і відчував якусь провину перед мамусею.

Отоді й появилася на світ ота дика взувачка.

— Де вже тебе дівати! Носитимеш ці. Глянь, які красиві!

— Красиві! — завив я у відчаї.— Та мене засміють!

— Не засміють. Розумний сміятись не буде, а на дурня не треба зважати.

— Еге, не зважати… Вони на мене великі. Спадатимуть.— Я все ще надіявся одбрикатися од цього жовтогарячого лиха.

— Не спадатимуть. Ось ми соломки підстелимо — будуть якраз по нозі. Та й узимку ноги не так мерзнутимуть.

Продовжую опиратись, не даючи себе взути. Тоді мамуся вдається до останнього аргументу:

— Ану, де деркач?

2»

35

І я змушений був влазити в ту взувачку.

Виходжу з хати. І ранок мені сьогодні не ранок, і сонце не сонце. Я ще ніколи не пробував ходити на високих закаблуках, ноги мої за кожним кроком викручує то в один бік, то в другий, ступаю, як на котурнах, стережуся, щоб не зачепитися ногою об ногу та не впасти. Хазяйський Полкан, побачивши, в що я узувся, позадкував, позадкував до будки і звідти загавкав. А гусак підбігає до мене і, витягнувши шию, сичить подивовано: «А що це ти взув?.. А що це ти взув?..»

Узув — тебе не питав!

Виходжу на вулицю. І тут, здається мені, всеньке село показує пальцями на мої чоботи-черевики.

Хлопці, звісно ж, мене й продражнили одразу: «Гусаком».

Носив я це прізвисько, доки ми й жили у цьому селі. Як тільки скресли сніги, я скинув оту ненависну взувачку та й майнув до школи босоніж. Всі були іще взуті — один я босяком.

І, звісно ж, застудився. Вже увечері горів, як вогонь, кілька днів мамуся лікувала мене компресами та гарячим молоком, а коли мої груди став роздирати сухий кашель, ₍ одвезла до району в лікарню. Там послухали і сказали: плеврит. Та й залишили в лікарні.

То були чи не найщасливіші дні в моєму житті. Чиста велика палата, окреме ліжко, де ніхто тебе не товче, і, головне, не треба ходити до школи. А те, що бока щоденно проштрикують товстелезною голкою, так то не біда. Зате j в обід угощають такими смачними компотами, що п’єш —: не нап’єшся, а увечері до чаю дають іще й цукор. Вік би -жив у лікарні, так хіба ж мамуся про мене забуде!

І змушений вертатися в нашу злиденну кімнату.

Не перебільшую, що наша кімната була найзлиденнішою у всьому селі. Ні зайвої миски, ні ложки, відро — й те в наших господарів позичене, на гвіздках, забитих у бантину, висить наша благенька одежа, а на полу, що править за ліжко,— мамусина й наша з Сергійком постіль. Два ліжники, набиті соломою, дві подушки, дві ковдри: одна мамусина, а друга вже наша. Ковдру ту ми протягом ночі цупили кожен на себе і часто билися, доки мамуся додумалася обшити нею ліжник і ми залазили на ніч під неї, як у мішок.

А в що ми вдівалися!..

У моїй книжковій шафі стоїть велике фото. На ньому зображені люди початку тридцятих років, коли заганяли

36

ДО колгоспів. Внизу напис: «1931. До сівби готові». На фоні хаток під солом’яними дахами і ще голих дерев — гурт люду сільського: чоловіки та жінки і, звісно ж, дітлахи. Підводи і коні. А попереду, на першому плані, у шинелі та шапці-ку’банці, осібно стоїть чоловік. Широко розставлені ноги, права рука у кишені: там, напевне ж, наган. Непривітно застигле обличчя, кам’яні вилиці: сто разів подумаєш, сперш ніж підійти до такого. Скільки ж він доль людських переламав та перекалічив і скільки ще перемеле! Он вони за ним і стоять, загнані силоміць до артілі, з обіцянкою райською життя.

Тільки як я не вдивляюся зараз в обличчя цих людей, на жодному не бачу посмішки. Та що там посмішки — тіні від усміху! Вони наче догадуються, що їх чекає. Близька смерть од лютого голоду вже наче помітила кожного, на дітей навіть лягла — тінню, яку ні змити, ні стерти.

Приглядаюся до дітей, намагаючись серед отих старченят упізнати себе, колишнього Толю. І не впізнаю. Бо ці діти, які вони не обідрані, все ж у людській узувачці. У своїх, братових, татових, подертих, полатаних, але ж у чоботях! А в мене, в того колишнього Толі?..

Бідніше од мене зодягненою у нашому класі була хіба що Оля. Яка теж не мала батька. Тато її був відомим на всю Полтавщину культурним хазяїном, про нього не раз писалося в газетах, він мозолями своїми нажив гарний статок і єдиний у селі покрив бляхою хату. Бляха ота найбільше й муляла очі сільським активістам, бо його першого й розкур-кулили. В той день, як його описали, уже пізно увечері, востаннє погодувавши худобу, він зачинився у клуні й повісився. І тим врятував жінку й дочку од Сибіру. Пам’ятаю, як мамуся всю ніч проплакала, бо й вона була у бригаді, що описувала Олиних батьків, тож відчувала себе причетною до тієї наглої смерті.

Над ними і зжалілись — нікуди не вислали. Викинули тільки, в чому стояли, на вулицю і вони знайшли притулок в такій халупі запущеній, що й миші у ній не водилися, та там і жили.

Олина мати, щоправда, ще місяць приходила на своє подвір’я: привчала корову до нової хазяйки. Бо корова та нікого, крім матері Олиної, до себе не підпускала.

А хазяїном повним у садибі колишнього культурного господаря зажив дядько Никифір — голова нашої сільради. Він, жінка і недоброї пам’яті синок Колько, який мав найбільші кулаки і терирозував увесь клас. Пішов, як то кажуть, у тата. Чомусь найчастіше він чіплявся до мене, і я не раз носив синяки од його кулаків. Мамуся хоч і

37

плакала над моїми синцями, але боялася насварити того лобуряку: синок же дядька Никифора!

Якось після уроків я затримався і вибіг останній. Вискочив на ганок, глядь: унизу лежить Оля. Перечепилася, мабуть, та й покотилась із сходин. З торбинки випала книжка, пляшечка з бузиновим чорнилом валяється поруч.

Я підбіг, допоміг Олі звестися. Вона не плакала, тільки очі були повні сліз. І ті очі її були такі синющі, що навіть сльози здавалися синіми. Як я раніш не помічав, що у неї такі сині очі?

— Забилась?

— Коліно болить.

Я нахилився, підібрав торбу, книжку і пляшечку:

— Тримай!

Оля спробувала навіть усміхнутись, але коліно їй, мабуть, таки дуже боліло, бо вона одразу ж і зморщилась.

— Ну, я пішов.— Я не знав, про що ще можна розмовляти з цією дівчиною. Був би хлопець, тоді інша справа.

Повернувся, пішов. А Оля все ще стояла на місці…

Другого дня підходжу до школи — стоїть! Тільки тепер не біля ганку стоїть, а у воротях. Стоїть, сяє очима:

— А коліно уже не болить!

Не болить, то й не болить. Й ото треба з-за того у воротях стояти?

А вона поспішає за мною, заглядає в обличчя:

— Я сама вчора додому дійшла.

І протягом всіх уроків: оглянусь — зустрічаю Олін погляд…

А ще через день (була саме неділя) я випросив у Сашка гринджолята та й подався спускатися з гірки. Гірка висока, крута, летиш донизу — дух забиває, буває, що й перекинешся, і тоді котишся разом з санчатами (небо — земля,; небо — земля), доки й не вгрузнеш у сніг. Крик, регіт, білі од снігу чумарки, пальтечка і шапки, блискучі очі Й червоні обличчя, хлопці хвацько сідлають санчата, а дівчата стоять на горі і канючать: «Візьми і мене!.. Візьми і мене!..» — і коли вже стануть спускатися вдвох, то вереску й сміху на всеньке село.

Я спускався й спускався і все поглядав на Олю, яка стояла осторонь, не насмілюючись попроситися до когось на санчата. Мені чомусь дуже хотілося її запросити, але я соромився хлопців.

Врешті наважився:

— Хочеш спуститися?

Вона так і розквітла.

— Сідай позаду. Та помірніше тримайся.

38

Оля примостилася ззаду, обхопила мене рученятами.

Поїхали. Все швидше й швидше летіли санчата, все дужче й дужче бив вітер в обличчя, вітер і сніг. Оля вже щосили вчепилася в мене, їй, мабуть, було дуже лячно, але вона не вищала, як інші дівчата. Ми долетіли до середини гірки, як тут Колько, який стежив за нами, наздогнав, налетів, ударив збоку своїми санчатами, і ми покотилися в сніг.

Сніг у волоссі, за шиєю, в пазусі, у рукавах. Зводжуся, вигрібаючись із снігу, а навпроти шкірить зуби Колько, шкірить і виспівує мені прямо в обличчя:

Старець і старчиха Наплодили лиха!

— Ге!.. Ге!..— підхоплюють хлопці.

Не витримую, кидаюся на кривдника. Наосліп б’ю кулаками, а Колько поціляє мене то в губи, то в ніс.

Кінчається тим, що я починаю плакати. Не так від болю, як від образи пекучої, від того, що всі хлопці — усі проти мене!

Підбираю санчата, бреду додому, а вслід мені все ще несеться глузливе:

— Старець і старчиха!.. Старець і старчиха!..