У НАЙМАХ

Тітка Марина давно кидала на племінницю недобрим оком. Яка з дівчиська користь? Цукерок тепер виробляли мало, а в хаті — що там за робота?.. Тільки дурно хліб їсть, а його ніде взяти. Доводиться тітці від свого рота одривати. Ще поки Йосип жив у Мов-чанів, то вона не відважувалась так просто збути Настусю з рук, а коли він перестав бувати на Колонії, тітка остаточно вирішила віддати дівчинку в найми.

І ось одного ранку тітка Марина одягла нову, обшиту плисом ¹ спідницю, запнулась чорним мереживним шарфом, а Настусі звеліла заплестись і взути свої жовті черевики. Потім узяла дівчинку за руку і повела до міста, на Олександрівську. Там було людно. Всі прохожі групами й поодинці простували в бік Корпусного саду. Деякі були в засмальцьованій робочій одежі, деякі в синіх косоворотках, багато було жінок у газових шарфах і навіть панів.

— Куди це вони йдуть? — запитала Настуся тітку.

— А бог їх святий знає,— відповіла та.— Ходім скоріше, нічого гав ловити.

І тітка повернула до кадетського корпусу² — величезної будівлі, що займала цілий квартал і виходила до Корпусного саду. З Олександрівської був хід у квартири, де жили викладачі та начальство.

Настуся вже знала, що її наймають до генерала Павленка. Це гучне ім’я мимоволі проймало її острахом. Несміливо піднялась вона за тіткою чорним ходом на другий поверх. І ось уже Настуся, понурившись, стоїть у просторій панській кухні, а перед нею генеральша — висока, біла, пухка, вся у тонких мереживах. На голові у неї пишно збите рудувате волосся,

¹ Плис — дешевий оксамит.

² Кадетський корпус — учбовий заклад, що готував офіцерів для царської армії.

заколоте великим гребенем. Простягає генеральша Настусі руку, а та не розуміє — для чого? «Цілуй»,— штовхає Настусю тітка, і дівчинка з розгону боляче-тикається носом у тверді, блискучі персні на випещених генеральшиних пальцях.

Якусь мить пані мовчки розглядала Настусю. Боже,, яка мала, худа, руки тоненькі, аж світяться! Прямо-скелет! Тільки й живого, що бистрі темні очі на блідому безбровому личку.

— Кого ж ти мені оце привела? — обурено повернулась генеральша до тітки. — Дівчині, мабуть, ще й восьми літ нема…

— Та то вона зроду така дрібненька,— відказала, вклоняючись, тітка.— їй уже скоро десять год, бариня, їй-богу! От щоб мені з цього місця не зійти!

— Ну, це вже я не знаю, — поморщилась генеральша,— а тільки бачу, що толку з неї мало.

. — Та візьміть її хоч за самі харчі,— ще нижче вкло

нилася тітка,— воно дівча слухняне, робитиме все, що накажете…

Генеральша помовчала трохи, роздумуючи.

— Будеш няньчити баришню,— сказала нарешті, строго дивлячись на Настусю, і раптом додала: — А вона, часом, не злодійкувата?

— Що ви, бариня, Христос із вами,— сплеснула в долоні тітка.— Я ж вам не кого-небудь привела, а свою племінницю! Сироту бідолашну… Будьте їй замість матері рідної!..

— Ну, добре, добре,— перебила генеральша.— Дашо! — гукнула вона до покоїв, нетерпляче хмурячи брови.

Настуся спідлоба зиркнула на пані. Ох і сердита! Та щоб така була замість матері! Ну й скаже тітка!

— Так ти оставайся та слухайся барині,— промовила до неї тітка Марина.— А я піду. Прощайте, бариняГ

— Прощай,— неуважно відповіла генеральша і знову гукнула: — Дашо, Лізо!

2&

На дверях з’явилась прудконога, моторна дівчина в білому фартушку і з білою наколкою на голові.

— Що це значить, Дашо?! — роздратовано повернулась до неї генеральша.— Де ти була? І де Ліза? Півгодини кличу і ніяк не докличуся своїх прислуг. Одведи дівчину в детську, але спершу нехай руки помиє як слід!

— Слухаю, бариня,— жваво відповіла Даша.— Я «одведу, а тільки ми з Лізою сьогодні вам прислужувати не будемо.

— Це ще мені що таке?! — обурилась генеральша.— Чому?

— Бо ми йдемо на мітинг.

— Що ти мелеш, який мітинг?

— А в Корпусному саду. Подивіться он у вікно, -скільки народу зібралось.

— І не видумуйте! Ніяких мітингів! Не смійте з дому виходити! Порозпускались!

— Ви, бариня, не кричіть,— спокійно озвалась Даша.— Це вам не при старому режимі. І дома сидіти ви нас не заставите. От і все. Ходім, дівко! — повернулась вона до Настусі.

— Що-о?! — заверещала генеральша.— Так ти грубіянить? Ану, вернися зараз же!..

Але Даша, міцно тримаючи за руку перелякану Настусю, вже причинила за собою двері.

— Куди ж пак, яка страшна,— говорила вона, ведучи Настусю у «детську».— А ти, дівко, перед нею не дуже гнись. А то вона така, що й на голову сяде. А тепер таких правое нема, тепер революція!

Добре було Даші так казати — вона доросла! На її місці Настуся нізащо б не жила у цієї лихої генеральші. Перш за все вона пішла б на станцію і розшукала б дядька Йосипа. Варка казала, що він там з робочими революцію робить. От і Настуся б теж робила революцію!.. Але Настуся ще мала. Кому вона потрібна? Нікуди подітися — треба служити.

А служити було нелегко. З тієї хвилини, як Настуся потрапила в генеральський дім, вона вже собі не належала. Завжди треба було виконувати чиїсь накази, обслуговувати когось, кудись бігти. Цілий день Настуся панькалася з дитиною, одягала її, годувала, забавляла, а на перший поклик генеральші кидалась до неї. Принеси те, подай це, поклич того! — тільки й лунало по кімнатах.

Другого ж дня генеральша звеліла переодягти дівчину в свою одежу. Настусі купили на толкучці стару спідницю, а кофту пані дала із свого плеча. Спідниця на Настусю була довга, а кофта широка, так і теліпалася на ній, як на гвіздку. Короткі пасма волосся під час роботи висмикувалися з кісок і лізли прямо в очі. А генеральша ще й смикає Настусю:

— Тут у тебе висить і тут висить! Підбери своє лахміття та розчешись як слід! Нечупара!

⁴ Настуся тільки зуби зціпить, стоїть мовчки. «Буржуйка ти клята,— думає.— Сама мене нечупарою зробила, ще й знущаєшся!»

Чим далі, то більшало у Настусі обов’язків. Генеральські покоївки Даша і Ліза часто ішли кудись із дому, відмовлялись працювати, і генеральша загадувала Настусі прибирати в покоях. Розсядеться ото в кріслі посеред вітальні і стежить, як Настуся, повзаючи на колінях, протирає паркет шматочком сукна.

— Он там витри! — кричить.— І тут! Осліпла, чи що,— не бачиш!

Та як схопиться, як ткне головою об підлогу!

Тільки тоді й зітхне Настуся вільніше, як генеральші немає дома. Сидить собі тихенько з малою Зоєю в «дєтській». Це була затишна кімната з великим килимом на підлозі і двома білосніжними ліжками. На одному спала трирічна Зоя, а на другому її брат Віктор, гімназист першого класу. Тут же, прямо на підлозі лягала й Настуся, вносячи на ніч стару ряднину замість постелі.

з 990-8

Панночка Зоя була маленьким вередливим створінням з довгими золотавими кучерями. Вона надокучала Настусі, але принаймі не командувала нею, бо була ще надто мала. Будуючи з нею на килимі хатку з кубиків, одягаючи та роздягаючи ляльок, Настуся забувала про своє підневільне життя. Особливо захоплювали Настусю книжки. Зроду не бачила вона таких чудових кольорових малюнків! Ось коза стоїть на двох ногах, у червоній хустці, в зеленій спідниці, і махає переднім копитом на козенят, що виглядають із хатки.

— Читай! — тикає Зоя пухлим пальчиком у козу, і Настуся по складах розбирає:

Дет-ки милые, прощайте,

Я на яр-марок йду,

Никого вы не пус-кайте,

Не по-пасть чтобы в беду.

А ось кіт з великим пухнастим хвостом, у білому фартусі та кухарському ковпаку, тримає в лапах сковороду з довжелезною ручкою.

— Читай! — знову вимагає Зоя, і Настуся старанно вимовляє трудні російські слова:

Кот стря-пухой был,

Чис-тил, скреб, посуду мыл,

Бегал в кухне, суе-тился,

Кипят-ком не раз облился.

Іноді Настуся брала з полиці Віктора товсті книжки з чудовим золотим тисненням і розглядала із Зоєю. Скільки там було цікавого! Кораблі в бурхливому морі, якісь люди в чудній одежі, невидані звірі і птиці. А то ще знайшла якось Настуся серед розкішних томів невеличку, непоказну книжечку. На ній стояло: В. Г. КОРОЛЕНКО СЛЕПОЙ МУЗЫКАНТ

і Розгорнула і відразу ж натрапила на портрет: знайома густа борода, ласкаві вдумливі очі. Він! Той са-

мий пан, що дав їй монетку, письменник Короленко! Цікаво, про що ж він тут пише? Що це за музикант? І чого він сліпий?

Погортавши книжку, зітхнула Настуся. Дрібні, густі рядки були дівчинці не під силу. Та й ніколи їй над книжкою сидіти. А так хочеться знати, про що написав письменник Короленко! Так хочеться прочитати всі оці чудові книжки! Заздро дивиться дівчинка крізь відчинені двері на Віктора, що вчить уроки в їдальні за столом. Щасливий, він вчиться в гімназії! Скільки в нього підручників, зошитів, який красивий пенал! А Настуся ще зроду й ручки в руках не тримала. А хіба вона не змогла б учитися так, як Віктор? Навіть краще! Он він уже два дні вірш зубрить і досі не знає. А Настуся, слухаючи Вікторове бурмотіння, вже давно вивчила!

Але куди там Настусі мріяти про школу! їй тільки працювати, не покладаючи рук, догоджати генеральші. Адже вона у наймах…

Христенко Інна, Натуся