Войтішек затулив руками обличчя і, зробивши два непевних кроки, притулизся чолом до камінного фундаменту будинку.

Голова у Мареша раптом пішла обертом, у грудях він відчув нестерпний біль і схопився рукою за серце. Йому забракло повітря, він нічого не чує, на чолі йому виступив холодний рясний піт. Двічі беззвучно розтулив рота і, відчувши, що задихається, важко впав обличчям у пісок.

Войтішек, опустившись на коліна, обняв батькову голову, Францек стояв осторонь з широко розплющеними очима, неспроможний щось зробити, і лише безпорадно тремтів. З «Регіни» прибігла задихана Анежка, хтось у будинку вже схвильовано дзвонив по телефону. О боже, невже «Регіну» хтось прокляв? Нарешті вдалині почулося виття сирени, і за мить біля воріт зупинилася швидка допомога.

Мареш уже опритомнів, але його охопила якась дивна втома, одібрала всі його сили, холодна хвиля огорнула його тіло. «Скоїлося щось жахливе, не з тобою, а з Вой-тою»,— билася в мозку напружена думка. Почуття самозбереження примушувало його не ворушитися, хтось тихо сказав над ним слово «інфаркт», інший заговорив про колапс, Мареш інстинктивно відчув, що один різкий рух може стати причиною катастрофи, і не ворушився. Він силкувався зрозуміти, як усе це сталося. Може, це якесь непорозуміння, всього-на-всього поганий жарт, що Войті-шека привезли як небезпечного злочинця? Якийсь рішучий внутрішній голос тим часом суворим тоном нагадував про його найперший обов’язок: вижити, витримати все. Бо що буде з «Регіною»? Він ще їй потрібен, потрібен багатьом із її маленьких мешканців…

Швидка допомога поїхала, звук її сирени розтав удалині.

Високий Востржейш усе ще дивився бездумним поглядом на далеке перехрестя, за яким зникла машина.

— Хто заступає директора Мареша? —спитав нарешті працівник громадської безпеки.

Востржейш нерішуче подивився на тремтячого Войті-шека, торкнувся плеча Францека і промовив:

— На жаль, я. Ходімо.

Повільно минув жаркий липень, і Мареш нарешті вийшов з воріт лікарні. Шість страшних тижнів залишилося позаду! Найгірша кара для енергійної натури — бути прикутим до ліжка. Ви приписуєте пацієнтові ліки, шано&ні доктори, але цим ви не рятуєте його від найгіршої муки — необхідності розмірковувати.

Людина мужньо витримує біль ран, і це часто свідчить про її незламну волю. Але бувають також рани, які не хочуть гоїтись; коли людина усвідомлює, що сама поранила себе,— видужання приходить не скоро. Хіба знають лікарі та сестри, які роблять обхід хворих, що найбільше душу гнітить те нещастя, виною якого людина є сама?

Вперше після шістьох тижнів Мареш знову опинився на гомінкій вулиці. Рух, метушня — все це видається йому новим і таким прекрасним! Він категорично відмовився від пропозиції поїхати додому в машині швидкої допомоги. Йому неприємно було від самої лише думки про те, який переполох зніметься в будинку, як виглядатимуть з-за

фіранок жадібні до сенсації сусіди. Мареш повільно піднявся на площадку трамвая. Дівчина, що сиділа скраю, занепокоєно глянула на його зблідле обличчя і поступилася йому своїм місцем. Мареш охоче сів, хоча в тому, що доросла дівчина запропонувала йому своє місце, було мало радості. Це означало, що його молодість минула вже безповоротно.

Жінка на рекламному плакаті, що висів у вагоні, скидалася на Анну. Перед очима в Мареша знову й знову поставало її обличчя, що кілька днів тому було схилилося над його ліжком в лікарні. Казали, нібито вона приходила відразу ж після повернення з відпустки, але її до нього не допустили. Мареш не знав, про що з нею говорити, ще і ще раз пригадував події, що сталися протягом весни і літа. У Востржейша, який був у нього перед Анною, йому вдалося вивідати всі подробиці, і тільки тоді Марешу стало цілком* ясно, яким чином Войта став на хибний шлях. Він хотів усе це безжально кинути Анні в обличчя, щоб вона відчула свою провину, але стримався: адже це підло — дорікати людині за те, що гнітило її не менше, ніж його. Щоб переконатися в цьому, Марешу досить було глянути Анні у вічі. Він майже весь час мовчав, радів, що може послатися на вимогу лікаря нічим не тривожити себе, і все ж таки не зміг стриматися й не схвилюватись: коли Анна пішла, він помітив на нічному столику гілочку дикого ірису і дивився на нього з почуттям якоїсь збентеженості; у Анни все-таки не вистачило мужності дати йому квітку. Він зрозумів, що вона машинально зірвала її біля чиєїсь дачі, коли йшла сюди. Мареш силкувався дивитися в інший бік, але квітка лежала на столику і вабила до себе його очі, а його долоня все ще слабко пахла парфумами — прощаючись, Анна нерішуче стисла Марешеву руку. А коли ввечері він прокинувся після неспокійного сну, жовтий ірис уже стояв у склянці з водою.

Мареш повільно і важко піднімався до дверей своєї квартири. Яке тут затхле повітря, мабуть, її давненько ніхто не провітрював. Він безцільно почав ходити по кімнатах. Видно, хатня робітниця під час його хвороби не дуже тут перевтомлювалась. Він машинально відчинив шафу і вражено застиг: там висіло Аннине плаття — єдине, яке вона бозна-чому не взяла з собою, коли два роки тому пішла звідси. Це було старе плаття, мабуть, вона його вже й не наділа б. Скільки ж їй тоді, власне, було, коли

вона вперше прийшла в ньому на побачення? Того дня, проїхавши поїздом кілька зупинок, вони забрели у якусь долину і сиділи над нею на скелі. Наближалася гроза, повітря було задушливе, спалахували тихі блискавиці, солодко пахла конюшина, у них усе ще було попереду — вони були сповнені ілюзій і рожевих мрій.

Рука, яку Мареш простяг до телефону, щоб набрати номер «Регіни», здалася йому налитою свинцем. Радісний голос Востржейша навівав на нього невідомий смуток. Авжеж, у будинку все гаразд, вони перерозподілили між собою обов’язки, щоб менше відчувалася його відсутність, а вихователька Лібуша, яку взяли на місце Ерни, виявила себе з найкращого боку, і діти її дуже люблять…

— А як там Емілек?

— Ми послали його в дитячий будинок відпочинку у Татрах, щоб він був звідси якнайдалі. Поживе там з півроку, а потім… та, зрештою, цим уже будете займатись ви самі…

— А Качечка… звільнилася?

— Де там, коли з вами це трапилося, вона заявила, що залишиться доти, поки-ви знову не повернетесь.

Новини ринули на Мареша водопадом, йому майже не доводилося запитувати, Востржейш немов читав його думки. І все-таки Мареша не так легко було ошукати: адже психолог для того і розбалакався так, щоб Мареш не задав йому питання, якого все одно не можна було обминути.

— А… Войтішек?

Востржейш мить помовчав.

— Взагалі тут, але тиждень тому ми пустили його до матері, адже цього року в хлопця зовсім не було канікул. Завтра він знову повертається в «Регіну».— Знову коротка пауза.— Не знаю, чи ви будете з цим згодні, але порадитись з вами я не міг… З нового навчального року машинобудівний завод бере шефство над Войтиною школою. Я вже домовився у принципі, що після канікул його візьмуть туди учнем.

Мареш неспроможний був одразу щось відповісти.

Войтішек, його гордість, найкращий учень у класі. Учнем на заводі… Але… на що можна розраховувати після всього, що сталося?

— А як Францек?

— Завод відмовився прийняти його знову, і поки що він у будинку неповнолітніх правопорушників.

У передпокої пролунав дзвінок. Сусідка принесла цілий оберемок газет і листів, що прийшли в останні дні. Жінка дивилася на нього з цікавістю, не поспішала виходити і немов задавала йому десятки мовчазних питань. Але обличчя Мареша було непроникливе, і вона розчаровано зачинила за собою двері. Мареш бездумно почав читати кореспонденцію. Знайомий службовий конверт. Серце завмерло, знову неприємно спітніли долоні. Мареш на мить заплющив очі. «А чого ж ти іще міг чекати?»

Мареш піднімався широкими сходами «Відділу опікунства», ступав неквапливо, точно дотримуючись настанов лікаря. Він помітив, що ступає навіть повільніше, ніж йому дозволяло, хворе серце.

«Може… може, там буде не вона, а хтось інший…» Та він марно втішав себе: знайоме обличчя Галвової розплив-лося в привітній усмішці, але старенька ту ж мить розгубилась, без потреби переставила на столі прес-пап’є і показала на крісло.

Мареш тремтячими пальцями вийняв конверт.

— Ви мене викликали…

Він закашлявся, і кінця фрази Галвова не зрозуміла. Вона узяла конверт; не знаючи, куди його діти, поклала на край стола. Потім кинула погляд на поличку з мідним кофейничком. Раніше, як тільки Мареш з’являвся на порозі, вона перш за все мовчки вмикала електроплитку. Так треба було зробити й зараз: що з того, що сьогодні цей чоловік прийшов сюди як…

Спостережливим, натренованим за довгі роки роботи з людьми поглядом Мареш помітив хвилинну розгубленість Галвової і тільки тепер повністю відчув гнітючість і неймовірність того факту, що після тридцяти п’яти років педагогічної діяльності його викликали сюди, щоб дати прочухана. Потилиця його почервоніла, схудлі руки судорожно стиснули підлокітники крісла, він весь якось смішно згорбився. Мареш раптом побачив себе в «Регіні», почув свій енергійний баритон. Десятки і сотні батьків і матерів одверталися, опускали очі, нервово стискали руки, червоніли або ж відповідали атакою на його безжальні обвинувачення. А тепер він сам… Вихователь, невблаганний обвинувач, суддя — у ролі підсудного! Чи можна уявити собі ще більше приниження?

Мабуть, службовець, що сидів за його спиною, теж відчув напруженість, бо тихенько підвівся і зник за дверима.

— Мені важко було писати вам, повірте,— сказала Г алвова.

— Не вибачайтеся,— глухо відповів Мареш.— Кого треба, того й викликаєте, я теж підлягаю загальним правилам.

На щастя, у кофейнику закипіла вода, і стара тремтячими руками почала шукати цукор; сьогодні вона вже не жартувала, як раніше, щоб гість не сипав у чашку більше кави, ніж туди влито води.

— Дякую, але мені тепер не можна пити кави.

— Пробачте, я забула. То хоч трошечки чаю,— кахикнула вона.— Я хотіла вам сказати, що не наполягаю на тому, аби Войтішек залишався в «Регіні».

— Не шукайте для мене винятків. Я нічим не відрізняюсь від інших батьків, які погано виховували своїх синів.

— У цій справі нам уже все стало ясно. Головні винуватці — Вєрка Даніельова і молодий Гамза. А вашого Войту підбили на злочин так само, як і Францека Валіша. Тримати хлопця в закладі, де директором його батько, далі неможливо.

— Де був директором,— поправив її Мареш.— У такому разі, ви мусили б рекомендувати, аби випустили й Францека Валіша.

— Ми про це іншої думки. Францека якраз доцільно ізолювати від його сім’ї. Ми зробили помилку, коли після його першої втечі з дому задовольнилися частковими заходами: нам ще тоді слід було подбати про якийсь притулок для хлопця.

— Ви тут ні при чому. Це я зробив помилку…

Галвова удала, що не почула.

— Тепер ідеться про вашого Войту. Для вас це теж був гіркий урок, і, очевидно, ви його врахуєте в майбутньому.

Мареш глянув їй у вічі. Якусь мить він дивився, чи немає в них якоїсь іронії, але Галвова спокійно витримала його погляд.

— Я говорила з вашим сином у «Регіні», коли ви були в лікарні. Такий хлопець не може не зробити для себе висновків із того, що він пережив. Якщо він здолає вплив

середовища, в якому тимчасово опинився, я за нього буду спокійна.

— Що ж, я справді приділяв йому мало уваги,— півго-лосом озвався за хвилину Мареш.— І все ж таки ніяк не уявляю собі, як мені жити далі, щоб не кривдити довірених мені дітей, яким я потрібен іще більше…

Галвова стурбовано глянула на погано поголене, бліде обличчя Мареша.

— Я б не хотіла, щоб ви зараз розхвилювалися і почали кричати на мене, як це ви вмієте. Тепер вам треба бути особливо обережним. Але… Войтішекові потрібна Лати. Тоді усе само собою владнається.

Мареш занепокоєно глянув на Галвову, наче намагався переконатись, що вона з нього не кепкує.

— Я залишилася без матері, коли мені було десять років. І вірте чи не вірте, але до двадцяти п яти я, хай раз на тиждень, відчувала, як мені її бракує…

Мареш уперше за всю розмову поправив вуса характерним, добре знайомим їй жестом.

— А скільки це мені років, як ви гадаєте?

— Цього я точно не знаю, але знаю, скільки Войтішекові. Не треба так переоцінювати своїх господарських здібностей. Кажуть, що батько — це голова сім’ї. Можливо, це так, але родинний затишок все-таки залежить од матері.

Марешу кортіло схопитися і заходити по кімнаті, але він стримався.

Хтось постукав у двері, Галвова попросила відвідувача хвилиночку зачекати і прибрала зі столу чашки.

— Я все-таки хотіла б знаги, що ви думаєте робити з Войтішеком.

— Я повинен з цієї історії зробити деякі висновки і для себе. Що ж стосується Войтішека, то тут можливе, по-моєму, лише єдине рішення: цілковита зміна середовища, фізична праця, щоб хлопець зміг виробити нові погляди на життя.

Марешу трохи соромно за ці свої слова, але він не може зізнатися, що цей висновок зробив не він, а Востржейш.

За хвилину Мареш знову ішов містом, повільно, як пенсіонер. На обличчі в нього грала усмішка, вперше після довгих тижнів болісних роздумів .він відчув справжню полегкість: є ще люди, які безкорисливо допомагають іншим у біді.

У інспектора, його безпосереднього начальника, хтось був. Марешу довелося трохи почекати. Він сів на незручному стільці й почав дивитися на те, як неймовірно повільно повзла стрілка стінного годинника. «Ще один риф, через який треба проскочити, щоб можна було почати життя заново, знайти самого себе, а головне, працювати, безупинно працювати. Буде з чого радіти деяким моїм колегам і суперникам*: хвалений директор Мареш, якого так часто ставили іншим за взірець, на п’ятдесят п’ятому році життя починає все спочатку! Та що мені до них! Як я сказав тоді Емілековій матері? Слава людини залежить не від того, що про неї говорять, а від її власної совісті! А моя совість не зовсім чиста…»

У дверях з’явилося байдуже обличчя інспектора.

— Сидіть, сидіть, колего, бережіть себе…

— Я прийшов просити вас, щоб ви звільнили мене від обов’язків директора «Регіни».

Інспектор здивовано зняв окуляри і вдав, що не дочув.

— Я наполягаю. З особистих міркувань.

Інспектор запалив і, схаменувшись, запропонував сигарету гостеві. Вигляд у цього був такий, наче він сумнівався, чи Мареш при своєму розумі.

— Якби я навіть згодився говорити з вами на цю тему, то кого б ви могли запропонувати замість себе? І взагалі, що це…

Мареш перебив його:

— Я зазнав поразки. Став на бій за Вєрку Даніельову з педагогічною радою. Мене з самого початку переконували, що її слід послати у закритий дитбудинок, а я наполягав на своєму, ігноруючи думку більшості, наче тут ішлося про мій престиж. І ось, будь ласка,— чого накоїв! Синок лікаря скоро стане перед судом, Франтішек Валіш опинився в будинку правопорушників. Не в кращому становищі і мій син — йому завдано серйозної моральної травми. Та й мені самому не багато бракувало до того, щоб із власної вини опинитися на кладовищі. І це ще не все, якщо дозволите,— Мареш жестом зупинив інспектора, який хотів щось сказати.— Може, я повинен вважати своїм успіхом випадок з Емілеком Принцом? Спроба хлопця заподіяти собі смерть майже на очах у того, хто відповідає за весь дитбудинок!.. Якй&о ви не можете задовольнити моє прохання, то переведіть мене з «Регіни» десь-інде як такого, що не забезпечив належного керівництва!

— Я вас розумію, колего, але не бачу іншої можливості, крім того, щоб ви повернулися назад до «Регіни». Зрештою, тут скоріше ідеться про збіг нещасливих обставин, а не про вашу безпосередню провину.

— Я не зможу там працювати! — спалахнув Мареш, і його схудлий кулак безсило опустився на підлокітник крісла.— Принаймні найближчим часом. Адже там мій син, зрозумійте ж нарешті… як людина…

— Але ж… місце директора «Регіни» — це досить респектабельна посада. І непогано оплачується.

— А я ніколи не ганявся ні за кар’єрою, ні за грішми. А для дітей можна багато зробити в будь-якому іншому дитячому закладі. Це не означає, що я складаю зброю. Працюватиму, звичайно, далі, але десь-інде. Десь-інде,— хрипко повторив він і витер спітніле чоло. Плечі його стомлено опустились.

— А… а хто б міг замінити вас у «Регіні»?

— Колега Востржейш. Його фахові дані вам відомі. Це серйозна, вольова людина.

— Припустімо, що я Погоджуся,— куди б ви хотіли піти?

— Ви чудово знаєте, що в «Штєпанці» давно вже не все гаразд. Я нещодавно розмовляв з директором Мразом. Він охоче залишив би цю роботу. Вона йому не до душі, у нього є можливість влаштуватися вигідніше… Зрештою, від нього самого ви довідаєтесь про все докладніше…

Інспектор підвівся і пройшов по кабінету.

— Я повинен спершу все як слід обмізкувати. Гарненько ж заплутали ви всі мої плани, які, до речі, були зовсім інакші.

Мареш запитливо глянув на нього.

— За півроку я піду на пенсію. Коли б ви витримали цих півроку в «Регіні»… Ясна річ, те, хто буде моїм наступником, залежить не від мене, але скажіть самі: хто більше підходив би на цю посаду, як не ви? І хто більше заслуговує її, зважаючи хоча б на стан вашого здоров’я?

Мареш голосно зітхнув.

— Мені приємно, що ви іще не махнули на мене рукою… Будь ласка, не ображайтесь, але я не хотів би стати кабінетним працівником. Мене спіткала невдача, та все ж таки думаю, що моє місце серед дітей. Я без них не зможу і, можливо, вони без мене теж…

Знайома зупинка трамвая, довга липова алея уздовж тротуару, залізні ворота «Регіни». Вчора він ще обминав їх, бо мав для цього підставу: на перший день цілком достатньо, що він походив по установах, але сьогодні… Незліченну кількість разів заходив він у ці ворота, де його чекала праця, що іноді приносила розчарування, але здебільшого радість, де бували і поразки, і нелегко здобуті перемоги, де він поринав у щоденну боротьбу за душі дітей, поза якою вже не міг себе уявити. І все ж таки жодного разу, йдучи на роботу, Мареш не був у такому стані, як сьогодні. «Войто, синочку…»

«Регіна» здавалася незвично тихою: більшість дітей перебралася у табір над озером. Він з Войтішеком теж збирався провести там літо. В дитбудинку залишилися тільки ті, що потрапили сюди недавно.

У дверях будинку з’явилася знайома постать, і Мареш вражено зупинився: доктор Гамза! Перед очима його раптом постало Стандине обличчя,— хлопець якось вечеряв у Марешів,— таке ж вузьке підборіддя, трохи випнуті вилиці. «Це ти, ти несеш відповідальність за свого розбещеного сина, ти головний винуватець!..» Мареша охопило нестримне бажання кинути йому в вічі цей докір, але натомість він мовчки подивився на нього, немовби запитуючи: «Як же це сталося, докторе, що ви так мало цікавилися своїм сином?..»