Художні якості цих матеріалів настільки багаті й розмаїті, що самі по собі оздоблюють інтер’єр (скажімо, роги оленя, бивні моржа, ікла дикого кабана). Без зміни природної форми, але після незначної обробки ці речі ставали ритуальним посудом, духовим музичним інструментом. Кістка і ріг чудово піддаються механічній обробці, після нагрівання ріг набуває пластичності, й тисненням з нього легко створити будь-яку форму. Його можна різати й полірувати до блиску (гач-ковидним — по круглій формі — ножем) або пофарбувати у чорний та коричневий кольори.

Оволодівши секретами технічної обробки, майстри (а серед них чи не «останнім із могікан» залишився в цьому рідкісному рукомеслі на сьогодні поліщук Валерій Каракулін) створюють чудові сувеніри: вазочки з витонченим орнаментом, мініатюрні фігурки звірів та птахів, люльки, кулони, кістяні прясельця. А в

Володимир Гузій (Чернігівщина). «Квіти». Інкрустація соломкою. 1972

давнину зброярі — і це підтверджують численні знахідки з розкопів — з кістки та рогу вирізували наконечники сіріл, руків’я ножів, ба навіть оздоби щитів.

Така вона, магія барв і ліній…

Скільки б ще хотілося сказані про сучасний стан і розвиток народних промислів України! У цій книжці тільки дещиця розвою українських рукомесел, їх видів і жанрів. Але, сподіваюсь, і ця дещиця спонукає зацікавлених читачів до активізації пошуків нових форм і прийомів творчої діяльності, збудить їх думку, підштовхне до безпосередньої участі в захоплюючому процесі Відродження національного народного мистецтва.

ЖАГУ ДО ТВОРЧОСТІ БУДИ!

(Замість післяслова)

То істина: талант виростає з народних коренів. Тільки осягнувши глибини створеного поколіннями, можна виплекати щось своє, самобутнє і неповторне.

І як не закликати юних у всіх усюдах відродженої землі: жагу до творчості буди!

Там, де скликали гурти «самодіяльних митців» або створювали виробничі осередки, там гналися за валом — і зловісний трафарет загальщини знищував не тільки особистість, а й саме рукомесло. Бо потік вимагав у гонитві за планом сірого одноманітного штампу, а це врешті призводило до безликості й творчого зубожіння чи й виродження.

Планові виставки народних промислів та рукомесел вихоплювали ті чи ті окремі таланти, заангажовували їх і підносили на вершини переважно тих, хто догідливо вмів підтасовуватися під кон’юнктуру.

У розпал перебудови мені довелося очолити першу групу митців-самородків, провести з ними сорок днів у Седневі. Звітна виставка переконала всіх, хто вболівав за долю українського національного рукомесла, що в народі не загасла постійна жага творити, шукати, жити мистецтвом. Треба тільки знаходити імена, невтомно відроджувати замулені джерела.

Пам’ятаю, на зйомки фільму ’’Вони йшли на схід” у полтавські краї, краї Миколи Гоголя, заїхав всесвітньознаний кінорежисер Джузеппе де Сантіс. І як же він та його італійські колеги були подивовані й заворожені, побачивши, як артистично чак

лують за гончарним кругом, просто на очах виводячи з глини швидкоплинні форми, опішнянські віртуози Іван Архипович Білик та Гаврило Ничипорович Пошивайло.

«Браво, маестро, бра-во!..»

Невдовзі тим неповторним опішнянсь-ким «левам», «баранчикам», тарелям; куманцям і свистулькам… судилося вирушити в далеку Італію, а поки що дивотворці цих шедеврів, худорляві й невеличкі, геть зама-зюкані в глину, зніяковіло тільки всміхалися, чи не вперше заохочені до роботи захопленням високих гостей, зовсім не вірили, що то не сон, що то все правда.

Відомий письменник Олексій Дмитренко написав повість «Опішня». Там є такий фрагмент:

«Талант не позичають, з талантом народжуються, його дає людині природа, рідна земля. Талант —щось безбереге й безмежне, як пісня твого народу, як сам народ. І щось незглибиме, як розлунна криниця. Здається, береш останнє відро, а вона, дивися, — бездонна.

Талант наче глина…

З талантом народжуються.

Але талант ще треба й відкрити.

Вся Опішня знала, що в Білика є кролі, дві чорні кози і дрібненькі груші-дички, а от що в ньому живе великий художник — раніше ніхто не знав.

Та вибуяв травень, 1970 рік…

Олександру Федорівну Селюченко, Петра Ганжу, Гаврила Ничипоровича Пошивайла, Івана Архиповича та Вячеслава

Біликів (батька й сина!), Василя Біляка, Володимира Никитченка приймають до Спілки художників України.

Одразу семеро художників в одному селі, тоді як на всю Полтавщину їх тільки… восьмеро!

Красива зав’язь, але ще не букет.

Це тільки початок.

Ще шістьох митців з Опішні — Василя Омеляненка, Миколу Пошивайла (знову ж — династія!), Григорія Кирячка, Настю Савівну Білик-Пошивайло, Михайла Кит-риша та Трохима Назаровича Демченка — невдовзі долучають до цього списку.

От вам ’’чортова дюжина” тринадцятого головного художника, от вам ляду хлопець відкрив і вилазьте на світ, каже…»

То була дуже складна боротьба за відродження славного на весь світ народного осередку. І той щедрий приплив до Спілки художників України в 1970 — 1971 роках дванадцяти (!!!) корінних опішнянців свідчив, що Опішня пробудилася й «гончарській столиці» жити. Не думалося тоді, що за якусь чверть століття, тобто сьогодні, знову зупиниться гончарний круг, загаснуть палахкі опішнянські горна, а завод стоятиме пусткою.

Але ж саме звідси починалася моя дорога до Седнева.

«Седнів-93», без сумніву, відкрив яскраву сторінку в пробудженні народних обдарувань України. На першому симпозіумі зібралося більше трьох десятків майстрів із різних міст і сіл —килимарі, різьбярі, гончарі, малярі… І хай працювали вони над малими формами, але виставка вдалася на славу: велична, барвиста, монументальна. Тут засвітилися не тільки нові імена, а й осередки, скажімо, ткацька Слобожанщина.

Як не згадати мені сьогодні добрим словом організаторів та господарів Першого Всеукраїнського симпозіуму в Седневі — Спілку художників України (особливо ж — її керівника Володимира Чепелика), Седнівський Будинок творчості й Державний Шевченківський музей, усіх тих, хто створив необхідні умови для творчості молодих митців, а потім допоміг влаштувати воістину свято народного мистецтва, теплом своєї душі та вмінням рук зігрів виставковий зал Кобзаревої світлиці в Києві. Щира дяка моя безкорисливим друзям української культури, які несуть V світи й стверджують на континентах непогасний творчий дух нашого народу. Назву імена Володимира Беланжера й Роберта Уолкера (обидва із СІЛА), адже завдяки ‘їхній підтримці змогла з’явитися ця книга-сповідь про талановитих рукотворців.

Додаток

Для тих, хто зацікавиться різьбленням по дереву, подаємо короткі характеристики окремих його порід.

Сосна. Здебільшого використовується у будівництві, виготовленні різних столярних виробів, деревина досить щільна й легка.

Ялина. Дещо слабкіша від сосни, сучкувата, але добре стружеться за напрямком волокнин, характерних своєю прямолінійністю. Тому деревину легко колоти й обробляти, хоча для більш-менш досконалих виробів ялина мало придатна, до того ж від зміни зовнішнього середовища, вогкості вона швидко втрачає привабливість, загниває.

Біла акація. Деревина досить тверда і міцна, має гарну текстуру з відтінками та смужками, забарвлення від жовтуватого до зелено-сірого кольору. Важко ріжеться, але добре обробляється і фарбується.

Береза. Приваблює білий тон її твердої і щільної деревини однорідного складу. Особливо цінуються її капи-напливи художньо виразної текстури, матеріал добре ріжеться, обробляється і фарбується. Слід, однак, зауважити, що стара береза вельми крихка, а молода в міру гнучка.

Є ще американська береза, якісніша за нашу. Вона застосовується для виготовлення меблів, як і карельська береза. Остання відзначається в’язкістю й міцністю, майстри полюбляють її за червонувато-жовтий колір з привабливим текстурним вирішенням у вигляді рисочок та хвильок та ще за тендітність і піддатливість в обробці.

Бук має деревину від рожево-жовтого до червонувато-бурого кольору. Текстура гарна, з лискучими вкрапленнями та серцевинними променями. Матеріал твердий, міцний, ріжеться важко, але гарно фарбується. Схожий на горіхове й червоне дерева.

Дуб належить до найтвердіших і най-довговічніших порід, деревина важка, з різко вираженою текстурою, з великими судинами й серцевинними променями. Колір — від

жовто-білого до жовто-коричневого з сірувато-зеленкуватими відтінками. Дуб важко ріжеться, ще й крихкий, але гарно фарбується. Порода досить тверда, щільна й пружна, надзвичайно цінується, бо за будь-яких умов майже не піддається гниттю. Щоправда, дуб погано полірується, і тому його мало використовують для різьблення вишуканих витворів, але для токарних виробів він незамінний через міцність і довговічність. Зрілий вік дуба принаймні сто років, тоді й беруть його в роботу, але до цього просушують щонайменше* п’ять років. Дехто залюбки працює і над мореним дубом, що дуже схожий на чорне дерево.

Граб — порода з дуже тугою деревиною білувато-сірого кольору з ледь вираженою текстурою, часто тріскається, досить тендітний, ріжеться важко, добре фарбується.

Липа. Відомі два її різновиди — південна з білим тлом деревини і північна — з жовто-червоним. Хоч остання і твердіша, але обробляється гірше. Липа — найпоширеніший матеріал у творчості народних майстрів, бо вона м’яка і не кришиться. З неї роблять колоди для бджіл, діжечки для меду, масло-бійки, ложки (хоч останні краще виходять з осики). Точиться не зовсім добре, зате чудово ріжеться ножем і довбеться стамескою.

Клен. Матеріал середньої твердості. Деревина біла, з тонюсінькими численними блідо-коричневими вічками, які надають їй ніжного, водянисто-мерехтливого відтінку. Тканина щільна, річні кільця майже непомітні. Матеріал гнучкий, важко колеться, як правило, не тріскається і не жолобиться. Вогка деревина легко і добре ріжеться, суха чисто стругається і віддзеркалює гладенькою поверхнею. Часто застосовується при виконанні дрібних робіт, де потрібна і міцність, і чистота. З часом клен не змінює свого кольору. Гарно точиться.

Ясен. Матеріал середньої твердості. Деревина молодого ясена біла, старішого —

жовто-коричнева, ядро майже коричневе. Річні кільця широкі, різко впадають в очі. Серцевинні промені ледь проступають. Дерево гнучке, в’язке, добре колеться, не дає тріщин, чисто стругається. Використовується на деталі з великим тертям, на пружини, ручки для інструментів. Нарости на ясені вельми цінуються майстрами різьблення й токарями.

Горіх теж середньої твердості. Його деревина коричнювато-сіра, часто темно-коричнева. Особливо гарні в ньому капи. Тканина щільна, річні кільця майже непомітні. Сохне горіх досить тривалий час і дуже зменшується в обсязі. Але потім навряд чи розбухне, чисто стружеться і добре ріжеться ножем та стамескою, гарно обробляється.

В’яз — знову ж таки середньої твердості матеріал. Внутрішня деревина вікового дерева червоно-бура, струмениста й жилава, а в молодого в’яза — світло-жовта, частенько з хвилястими нашаруваннями, серцевинні вічка дуже маленькі й такі численні, що оброблена поверхня здається розписаною бурими цятками. Матеріал аж надто в’язкий, погано колеться і легко жолобиться.

Вільха. Її деревина на повітрі швидко гниє, а у воді, навпаки, добре зберігається. Тому й застосовується в будівництві криниць, колодязів. Вона пружна, гарно стружеться й полірується, фарбується в різні кольори, здебільшого в чорний, червоний і жовтий. Взагалі вільха як матеріал дуже популярна у народних майстрів, особливо цінують її корені за красиву будову волокон. Щойно зрубане дерево на зрубах біле, але швидко темніє до черво ну вато-бурого кольору. Текстура з рудуватими вкрапленнями, однорідна, м’яка, гарно ріжеться.

Тополя досить поширена у нас і має чимало різновидів, які відрізняються кольором деревини. Найвідоміша — біла тополя. Щоправда, «під старість» її тканина набуває темно-коричневого відтінку. Матеріал в’язкий, м’який, прямослоїстий, не жолобиться і не тріскається. Чорна тополя не така міцна, як біла. Але, висушена на корені, вона має тверду деревину і гарно полірується.

До різновидів можна віднести осику. На її коренях ‘фапляються незвичайної краси нарости, які чудово фарбуються. Осика — порода з легкою деревиною білого кольору, іноді з відтінками голубого чи зеленкуватого. Текстура слабко виражена, ріжеться добре й гарно обробляється.

Груша. Це дерево прекрасно стружеться, полірується і фарбується. Має коричневого тону деревину; пофарбована в чорне, не відразу й зрозумієш, що перед тобою не рідкісне оте чорне або червоне дерево. А коли грушу добре вимочити, а потім просушити, то вона стає твердою, пружною, не жолобиться і не тріскається, набирає темного тону і легко ріжеться як різцями, так і токарними долотами.