Петро Ганжа

ТАЄМНИЦІ

УКРАЇНСЬКОГО

РУКОМЕСЛА

Київ

«МИСТЕЦТВО»

1996

ББК 85.12(4УКР) Г19

Шановний читачу!

Це видання стало можливим за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Міжнародний фонд «Відродження» — це міжнародний громадський благодійний фонд, що репрезентує в Україні всесвітню мережу фондів, заснованих відомим американським підприємцем та громадським діячем Джорджем Соросом.

Головною метою діяльності Фонду є сприяння розбудові інфраструктури відкритого суспільства, підтримка процесів відродження демократії та інтеграції України в світове співтовариство.

Серед багатьох благодійних програм Фонду значне місце посідає програма «Видавнича справа», що дає змогу українським авторам у цей скрутний час знайти свій шлях до читача.

Більш докладну інформацію про діяльність Міжнародного фонду «Відродження» та, зокрема, його видавничу програму ви зможете отримати за телефонами: в місті Києві (044) 216-32-87, а також у регіональних відділеннях Фонду в містах: Дніпропетровську (0562) 44-81-76; Донецьку (0622) 95-58-97; Сімферополі (0652) 48-58-97; Львові (0322) 79-70-86; Одесі (0482) 24-63-37; Харкові (0572) 47-01-55.

То воістину диво — процес творення пластично-образної мови народу. Петру Ганжі, з діда-прадіда глиноліпу і художнику, справді талановитому митцеві, вдалося проникнути в таїни рідних предківських рукомесел і розповісти про них у своїй унікальній книзі, яку ми пропонуємо увазі шанувальників українського народного мистецтва. Бо ж прекрасно знати, хто ми, звідки ми, що несемо прийдешнім поколінням.

Видання задумане та синтетично сконструйоване за проектом автора.

На обкладинці використано розпис Надії Білокінь «Дві молодиці й калина», на авантитулі — «Маків цвіт» Ірини Пилипенко, на контртитулі — «Кахлі» Олександра Бахметюка, на титулі — «Півень» Михайла Сусака.

т, 4904000000 — 014 * _ © Видавництво «Мистецтво», 1996

І — jrz-без оголош. „ „

207 — 96 © Петро Ганжа, текст, упорядкування

ISBN 966-577-015-2 ілюстрацій, 1996

ЗА ГОРОЮ ЩЕ ВИЩА ГОРА

Автор книжки не ставив перед собою мети дослідити незапам’ятні витоки мистецтва людини, яка справіку жила на теренах сучасної України, коли наш далекий пращур уперше почав оволодівати дарами Природи — владою рук і світлом мозку не тільки перетворювати дикий камінь, шматок дерева чи кавалок глини в потрібну для побуту річ, а й одухотворювати її уявою, вивищивши своє творіння як унікальну коштовність.

Самобутнє мистецьке дерево України увібрало в себе багатющі за розмаїттям барви культур, у гіллі яких відчутні живлющі соки праіндоєвропейських, праслов’янських, античних і західноєвропейських народних надбань.

І хоч якими тривкими були ті доленосні припливи, мистецька неповторність саме українського народу повсякчас залишалася навдивовижу продуктивною; за віком вік вона плідно спрацьовувала в усіх без винятку регіонах краю — від гордих Карпат до тихоплинного Дону, від поліських борів до чорноморського побережжя. І це — у всьому: чи торкнулися б ми іскрометної приповідки, чарівливої казки або милозвучного співу, а чи священнодійства митця — майстерним пензлем, чарівною голкою, відгостреним різцем та чутливим молоточком… І мовби спалахувало полотно рушників та пряжа килимів, бо оживали там і фантастичні птахи, і шовковисте проміння сонця, і росяне буяння квітів. Усе мало своє історично виправдане означення. Коли лиштва — то хрестиком; ярма ж — неодмінно різьблені, кленові; пасіка — мальована; а комини й стіни — з розписом;

Петро Олександрович Ганжа народився 1939року в селі Жорнищі на Вінниччині. Закінчив Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва. Член Спілки художників України (1970), з 1994 року — один із її секретарів. Вміння гончарювати —то від батька, народного майстра.

На фото: Петро Ганжа за роботою. Знімок Станіслава Крячка. Опішпя. 1970-ті роки

5

1993рік, серпень. Гостинна світлиця Державного музею Тараса Шевченка в Києві прихистила звітну виставку розмаїтих талантів Першого Всеукраїнського симпозіуму народних майстрів. Освячений іменем Великого Кобзаря, мистецький Седнів-93 став своєрідним університетом відродження народних рукомесел України. Молоді обдарування з усіх країв нашої соборної, незалежної Батьківщини змогли повністю тут виявити себе в кераміці й килимарстві, в розписі й різьбленні, ткацтві й лозоплетінні, вишивці й витинанці, витончити, відгранити свій, від діда-прадіда, хист, створити речі справді небуденні, особливої національної вартості. І завтра-позав -тра вже не буде несподіванкою для багатьох поцінувачів народного мистецтва звучання серед когорти визнаних майстрів імен «седнівчан» Наталі Коваленко, Василя Деркача, доньки та батька — Наталі та Євгена Пілюгіних із Решетилівки, Лідії Федькевич і Василя Бушміна з Білої Церкви, Михайла Сусака та Романа Мицкана з Косова, Ганни Готвянської, Тетяни Сальник, Вікторії Судакової із Слобожанщини,

і ще учнів Вижницького училища прикладного мистецтва Євгенії Сєдоухової, Тараса Єленчина, Романа Нявчухи, подружжя з Дніпропетровщини Людмили й Андрія Гопанків та путильчан — матері й доньки — Ганни й Тетяни Штемп-люк, Євдокії Вецеги, двох Орись — Дроняк і Дудки, Ганни Довбуш, Марії Самушко, Василини Сумаряк, Ганни Фокшек, Вшерія та Петра Том’юків; Людмили Кириленко-Грабовської з Бердянська і шешорівського подружжя Марії та Володимира Мельничуків; киян Степана Ганжі й Валентини Цедик та буковинців Лідії Кирилюк, Василя Лелика, Івана Снігура, коломийчанки Лариси Цибульської й полісянина Валерія Кара-ку ліна та Григорія Василенка з Чернігівщини. Працьовиті, згуртовані ідеєю святого оновлення мистецтва —цієї образної душі народу, —вони, хай донедавна ще мало, а то й зовсім незнані, у своїй натхненній, наполегливій творчості відкрили приховану снагу народного духу, непере-бутню велич української ментальності, її споконвічне поривання до незамулепих джерел краси

6

на покуті — ікони і свічадо; на даху з підсоння — червонясті півні, що вістують прихід Сонця до людини.

І це — не з учора-позавчора!

Із сивої давнини збереглися, піднялися з глибин, озвалися до нащадка й орнаментована солярними знаками зарубинецька сокира, і зернова яма ще черняхівської культури, і затишне, навіть у первісних негараздах, житло трипільців, і наскельний літопис крем’яних берегів Дністра та вічне дерево Буші…

Ми й досі знаходимо діаманти тисячоліть — амфори чор’Ного лаку, золоті пекго-

ралі, царські діадеми… І священні для поколінь черепки звичайнісінького посуду. Та чи — звичайнісінькі, коли вони безцінні?!

Як жодна жива істота на Землі, людина наділена всепроникним зором, невичерпною фантазією, чародійним доторком до всього, що відкрила їй Природа. Все це звело її на ноги, випростало у Всесвіті, дало непереборну потребу й спромогу творити.

Ці таємниці заховалися в душі народу й, осонцені, передавалися з покоління в покоління як знак незрадливої Долі, невмирущості Роду, незглибимого Таланту

7

Наче спраглий до животворного джерела, припадаємо до рідного звичаю, традиції, умільства, що сьогодні так заяскріли на видноколах нашого Відродження.

То висока й горда непогасність, передавана із роду в рід, за віком вік: Решетилівка, Опішня, Косів, Петриківка, Валки, Путала, Димер, Бубнівка, Вижниця, Клембівка, Хомутець, Кролевець… А ще — Рокита, Залісці, Велика Іловиця, Коломия, Ко-болчин, Садгора… А ще — Ізюм, Гава-реччина, Олешня, Шатрище, Васильків… А

ще — Плахтянка, Жерденівка, Бар… А ще!.. Піднімалися вони, самобутні осередки українських рукомесел, як за горою ще вища гора, підносячи на благословенні мистецькі висоти художнє вміння простої людини.

І цілком закономірно, щодо незглибимих криниць народних рукомесел з віку у вік зверталися й звертаються митці, зокрема й майстри слова. З малоліт запало у мою пам’ять, як Іван Франко описав у оповіданні «У кузні» процес зварювання заліза в сільській батьківській кузні. Все те

8

тайнодійство людини й вогню відбувалося на очах маленького хлопчика.

«Я дуже боявся тих іскор, —згадує автор священнодію батька у кузні, — та проте страх любив дивитися, як вони, мов рій огнистих чмелів, вилітали з-під молота і прискали на всі боки. Особливо в таких разах, коли треба було зварювати два окремі кусні заліза в одно. І так, коли батько з розтоплених у паленищу гонталів збив одну груду, сю груду по кілько разовім випаленню викував на подовжну, плескату штабку,

довгу на півтора п’яді і широку на три пальці, потім на круглім розі кована загнув, а кінці склепав докупи, наставала най важніша пора у виробі сокири: зробити добрий, міцний обух і зварити, викувати та насталити лезо».

А далі — цікава технологія, як на наші часи, майже призабута. У яскравому поетичному обладункй майстра слова. Але ж бо яка ото тяжка ковалева праця! А виконує він її з дотепними жартами, примовками, бо ж слухачів — повна кузня, а кузня на селі завжди правила за «громадську вітальню», де

9

Косівський столовий посуд. Розпис ангобами й поливою. Автори — Дарина Абашин, Ірина Серьогіна, Надія Вербівська, Євгенія Зарицька, Марія Рьопка, Уляна Шкром*юк

людей послухаєш і сам щось розкажеш людям. Ось хоч би таку притчу про ковальське ремесло, про отого «хлопця, що його батько привів до коваля на науку, та, боячись, щоб ’’дитина не попеклась або щоб іскра не випекла їй ока”, просив коваля, щоб умістив його сина в коші, прибитім на стіну. ’’Воно, мовляв, буде придивлятися до всього та й так навчиться”. Хлопець ’’учився” таким робом сім літ, а вернувши до батька, замість лемеша зробив пшик».

А що то вже люди цінували народних умільців, шану їм складали! Здавалось би, то й що з того, що сокира готова? Читайте у Франка: